великий бог осейджі,
якого на трон посаджено
ще до віку людського
при трьох слонах
черепахою,
поглянув мені у вічі –
відчай
незмірно глибокий
в його словах:
«і надано їм волі, як вітру;
тепла, як вогню;
спокоєм каменю обдаровано…»
зазирнув за зоряне плече,
а там штовханина черг
у благо…
лот за лотом розпродують час –
розбирають, не бачачи цін,
про запас,
у авоськи мирські розкладаючи…
я кричав,
я від страху сивів на очах,
розлітався нейтроном в колайдері;
через сміх пролітав –
і гас,
наче свічка на протязі! –
масло лив перед вранішнім потягом,
поспіхом…
а круп’є роздавав із тисячі рук
зголоднілим у джунглях мавпам,
поки хтось розгадає по картах,
хто кого обібрав,
я в очах,
я за пазухою великого бога
осейджі – статуя! –
розстріляний з власного автомату
холостими набоями,
ідол таємного товариства
з необмеженою відповідальністю…
а осінь на мені
твоєю рукою ставить
жирний-прежирний хрест…
хто ти, дівчинко?
на далекому пляжі Атлантиди
чому залишаєш глибокі сліди?
ще з зими
на запльованій кухні
обдерті шпалери,
а облізлі коти
нявчать серенади ще з січня
на нефарбованих батареях…
поштарі
конверти-інтроверти
розносять під пледами,
як сни щоночі…
очі,
які ти ховала від мене,
не відводь їх ніколи більше,
навіть з іншими! –
як же ти не змогла помітити,
що до тебе на цьому пляжі
до зап'ясть тендітних пристебнутий
місячними кайданками:
вже й без погляду твого примхливого
я не знаю, як їх розірвати?
здається, колись,
щоб вважатись розумною,
ти переспала з Фройдом…
великий осейджі
перекинеться чаплею
на болотах Міссісіпі,
поки я почаклую над чакрою
в надвечір’я…
