Вечоріло. Дощ лив цілий день, а під вечір навіть став сильніше. Я повинен був зустрітися з нею. Вона виходила з готелю зовсім одна і, напевно, забула парасольку. В один момент вона опинилася в обіймах холодної води, що ллється з небес. Я дивився на неї. Вона настільки промокла, що здавалося, ніби її прекрасну блакитну сукню, виткав сам дощ. Я поспішив до неї назустріч, щоб вкрити її під своєю парасолькою.
Краплі дощу обрамляли її обличчя, але вона залишалася такою ж прекрасною. Вона посміхалась мені й привітно махала рукою. Я сховав її від дощу і здивовано поцікавився:
- Де ваша парасолька?
- Не знаю, - відповіла вона. - В мене її немає. Не купляю парасольки, вони весь час губляться.
- Моїй вже десять років, - сказав я. - Мені її подарувала бабуся на шістнадцятиріччя.
- Чудовий подарунок, - проронила вона і затихла. Я відчував себе трохи незатишно в цій тривалій тиші. Треба було щось сказати. Пора вже.
- Ви не проти піти зі мною в кафе? - запитав я. - Там буде зручніше спілкуватися.
- Звичайно, - відповіла вона, прибравши пасмо мокрого волосся з обличчя.
Ми зайшли в невеличку шоколадницю на розі. Там було тепло і всюду лунав приємний аромат шоколаду і кориці. Я помітив, що їй це подобається. Ми присіли за столик коло вікна. Кожному з нас запропонували по червоній картатій серветці і карамельці. Ми не відмовилися.
- Мені можна приступати до питань? - уточнив я.
- Ви вже питаєте, - відповіла вона й поклала у рот карамельку.
- Точно, - я посміхнувся, а потім приступив до питань, які мені були важливі для статті. - Вас багато хто кохав чи не так? Що ж відбувалося потім?
Вона гортала меню, обираючи тістечко за своїм смаком. Потім уважно подивилася на мене і задумливо посміхнувшись, відповіла:
- Мене любили письменники. Вони говорили, що я зійшла зі сторінок їх книг. Мене любили художники. Їм здавалося, ніби я їх жива картина. Мене любили музиканти. Вони уявляли, що я їх пісня, - вона замовкла, опустила очі і знову заговорила. - А потім, знаєте, у письменників з'являлися нові книги, художники малювали нові картини, музиканти складали нові пісні. І я вже не була їх втіленням. Ви запитали, що відбувалося потім? Потім мене забували.
Мене вразив її спокій. Про такі речі, як правило, боляче говорити. Чи вона вже це пережила? Може, перехворіла? Про таке я, на жаль, дізнатися не міг, тому перейшов до наступного питання.
- Що для вас найстрашніше? - запитав я, старанно записуючи кожне її слово.
- Я зрозуміла, що найстрашніше — це коли ми не встигаємо з кимось попрощатися, коли остання зустріч виявляється просто кошмарною, бо тоді ми ще не знаємо, що вона остання. Я не проводжала на той світ людей, але у мене було багато котів, які завжди йшли раніше покладеного терміну. І щоразу це було жахливо боляче, тому що з багатьма не змогла попрощатися. І я картаю себе за те, що не обняла, що не погладила, відштовхнула, накричала... І від цього нікуди не дітися. Знаєте, я просто боюся, якщо це буде людина, а не кіт, то я такого не винесу. Це буде неможливо стерпіти. Найстрашніше для мене — не встигнути попрощатися.
Я починав розуміти, що вона близька мені. Близька по духу. Мені було приємно з нею. Мені хотілося слухати її, дивитися на неї, не прощатися з нею. Ніколи.
- Ви вже вибрали? - Між нами раптово виник офіціант.
- Два гарячих шоколаду і два тістечка «Фантазія», будьте ласкаві, - сказала вона і офіціант пішов, я навіть не встиг отямитися. - Не переживайте, дорогий, вам сподобається і те й інше.
- Не сумніваюся, - нарешті зміг вимовити я.
- Давайте продовжимо, - сказала вона і я знову приступив до питань.
- Ви сумуєте за тими часами, коли кожен впізнавав вас на вулиці?
- За популярністю? - вона легко засміялася, - Звичайно ні! Це суцільна мука. Ні, зрозуміло, коли ти тільки-тільки зійшов на верхівку піраміди слави, то тобі це приємно і лестить, але від цього швидко втомлюєшся. Ти весь час повинен жити для інших, забуваючи про те, хто ти є насправді. Я рада, що тепер можу жити для себе.
Яка жахлива правда. Як легко вона про це говорить! Як вона прекрасна у своїй невимушеності!
- А ваші рідні, як вони ставляться до вас?
- Знаєте, сім'я для мене найважливіше в житті. Я бачуся з матір'ю, з братами, я всіх їх дуже люблю. Вони люблять мене такою, яка я є насправді. Вони знають мене справжню, як ніхто інший, а це багато чого варте. А от у мене з сім'єю не склалося, ні чоловіка, ні дітей. Завжди переконувала себе, що це не моє. Я так і не знайшла людину, з якою б хотіла щодня прокидатися вранці. А у вас є така людина?
Вона задала мені питання, на яке мені нічого відповісти. Я завжди був самотній. Мені подобалося це, подобалося ні від кого не залежати.
- Ні, - я зобразив байдужість.
Вона мовчала. Нам принесли наше замовлення, і я відклав блокнот в сторону. Може, досить питань на сьогодні? Мені хотілося просто побути в її компанії. Потеревенити про щось невимушено, легко, без всяких прелюдій. Я, здається, тільки що знайшов ту саму людину, але хіба це не приречене на провал?
- Знаєте, я немов погасла зірка. Я себе так відчуваю. Поки люди вірять в мене, я сяю. Але люди більше не вірять, і я згасаю з кожним днем все швидше. Ви запитували, чи сумую я за популярністю. Я сумую не за нею. Мені не вистачає віри. Віри в мене. У те, що я є така, я існую. Гей, люди, - вона засміялася. - Мені не потрібні мільйони, мені хоча б одного, хто б по справжньому вірив у мене.
- Я вірю в Вас, - зірвалося з моїх губ.
У відповідь вона лише посміхнулася. Ми доїли свої тістечка, допили гарячий шоколад. Я забрав зі столу блокнот, допоміг їй надіти пальто і проводив до готелю. Вона довго стояла мовчки, потім все ж пішла, але в один момент повернулася і сказала:
- Давайте ще якось зустрінемося. Просто так.
- З радістю, - відповів я, відчуваючи тепло, що розливалось по тілу .
Вона була погаслою зіркою, сяючою в моїх очах.
Через два дні ми зустрілися знову.
Потім знову.
І знову.
ID:
591853
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.07.2015 16:06:03
© дата внесення змiн: 05.07.2015 16:06:03
автор: Анна Вітерець
Вкажіть причину вашої скарги
|
