Забута лавка під старим каштаном,
Дитячий сміх під бризками фонтану.
Гарячий промінь обійма обличчя
І будить посмішку твоє хмільне величчя.
Блищить на сонці золото Софії,
Я знову вдома, у своїй стихії.
І знов Дніпро колише мої п’яти,
Його теплу лиш можу довіряти.
Зринають в пам’яті на набережній ночі,
Та темнота була така пророча.
Але я знову тут. Прийми. Не сердься.
Своє твоєму повернула серце.
Тепер ховай в житах, у водах синіх,
Я засинатиму під звуки лебедині.
Заквітчуй косу квітами волошки,
Ховай під поцілунком втому й зморшки.
Я так трималась міцно за надію,
Вона не зрадила, вернула мені мрію.
І знов сиджу на лавці під каштаном,
І знову сяють ліхтарі Майдану…
Тобі, мій Києве, я зізнаюсь в коханні!
Твої пейзажі вічні, філігранні.
Твої скульптури - мужності свічадо,
У них весь біль і вся моя розрада.
На міст закоханих так боязко ступити,
Я знаю наш замок не міг вціліти.
Давно чуже панує тут кохання,
Від нас лишилися світанки і мовчання.
В тобі для щастя все, моя столиця,
Безхмарне небо, золота пшениця.
В твоїх обіймах серце хоче жити,
Тебе лиш, Києве, я можу так любити.
Нехай Ваші мрії завжди збуваються! 
