ТЕРКІН НА ТІМ СВІТІ
Тридцяти неповних літ, –
Хоча й не просився, –
Теркін втратив білий світ,
А на тім – з’явився.
Десь під вечір він прибув,
Перед Новоріччям.
Озирнувся, щось збагнув,
Витер піт з обличчя...
...На порі скажу – пробач,
Бо слова, як птиці.
Скаже пильний мій Читач:
– Що це за дурниці!..
В еру славних відкриттів
І ракет космічних,
Щось цей Автор захотів...
– Дійсно, не логічно...
– Куди пхає цю дурню?
– Тут є розрахунок...
– Підкладе комусь свиню...
– Гарний подарунок...
Тож триматись є потреба –
Калачів не буде з неба!
Ох, мій друже, мій Читачу,
В шані-гідності зростай!
Не гадай – сміюсь чи плачу,
Казку дивну прочитай...
Здогадатись щодо змісту,
Друже мій, не поспішай.
Якщо критик ти без хисту,
Думку інших поважай.
Побутує давня звичка –
Скрізь копати... аж до дна.
І знаходиться водичка
До ворожого млина.
Не нуртуй, що на заваді,
Наче йолоп-лихослов.
Не загрожую я владі
Потрясіннями основ.
Не шукай якісь підтексти,
Не гарчи, як дикі пси.
Звичку кинь. Спини протести.
Нині вже не ті часи.
Ми пройшли з тобою школу
Бойових і грізних літ...
Не візьмусь дарма ніколи
Малювати інший світ.
Суть не в тім – що, врешті, мати –
Рай чи пекло, мед, вино...
Задки в бій біжать гармати –
Я казав про це давно.
Ось і все, чим Автор хоче
Попередити свій твір.
Хто до фентезі охочий –
Відкривай свій третій зір...
Та – вперед! Перо співає...
Лиш робота – все владнає.
Отже, знову – в розквіт літ,
Майже без зусилля,
Теркін втрапив на той світ,
А не на весілля...
Глянув пильно на добро
Дивної оселі –
І згадалося метро.
Тільки нижчі стелі.
Тут землі на дах, бігме! –
Стільки наносили,
Що і бомба не пройме,
Бо не має сили...
(Бомба! Добре спостеріг
Він цей храм спокою.
Теркін знати ще не міг –
Дивлячись – якою...
Бо від нинішніх, авжеж,
Що в метал залиті,
Порятунку не знайдеш,
Навіть на тім світі...)
…Звично пил струсив з колін,
Став з ноги на ногу.
Бачить – валянками він
Замурзав підлогу.
Тут порядок, чистота...
Непроста структура.
Хоча варти чи поста
Тут нема. – Культура!...
Отакі були б ускрізь
Зимові квартири! –
І уважно глянув гість
На орієнтири.
Стрілка „вхід”, а „вихід”? – зась!
Ясно й зрозуміло:
Зливай воду... або – злазь
І берись за діло.
Але, як там не було –
Треба щось робити.
Навіть в горлі запекло –
Захотілось пити.
Тут від спеки вже давно
В роті зачерствіло.
Та бійцю те – все одно –
Аби не свистіло.
Бачить парубок – під дах
Станції-зупинки,
Щось привозять в поїздах
Щоп’ятихвилинки...
На пероні – не курсант,
А таки – достойник,
Того світу комендант –
Генерал-полковник.
Не один він, бо з боків
Гарна охорона.
Від яких тут замляків
Охоронна зона?..
Якщо списаний сюди, –
Дивно, до смішного, –
Чи страшніші є суди,
Коли ждеш страшного?..
За статутом, кроком крок,
Теркін доповівся:
Я, такий, мовляв, і встрок
На той світ з’явився!..
Генерал не привітав.
Але буркнув радо:
– А з яким, – він запитав, –
Ти рухомим складом?..
Теркін враз, без зайвих слів,
Мовою твердою,
Генералу відповів:
– Пішою ходою!..
– Як це – пішки?!
– Провинивсь!
(Ох, ці коменданти!)
– Ти відстав чи запізнивсь?..
Не впізнав команди?..
Так чи ні, а зупинись,
Не гостри питання.
– Дійсно так! Я – помиливсь!
Вперше і востаннє...
– Що „востаннє” – то це так.
Відповів ти точно!
Не потрапиш на той світ
Вдруге чи заочно.
Але годі, – посміхнувсь
Генерал завзятий, –
Йди, на пунктах реєструйсь.
Починай звикати.
А мені нема коли –
Душі всі бентажні.
Всих прийми, розподіли,
Дай місця належні...
Де герой, де – боягуз,
Важко розпізнати.
Між шестірками і туз
Може потрапляти.
І вимога в нас одна, –
Чоловіку й жінці, –
Не така тепер війна,
Щоб всі – поодинці.
Тож іди, – і підштовхнув, –
Вже – умовний ранок.
– Слухаю! – і козирнув
Теркін наостанок.
Бачить – шляхо-вказівник
Вчасно засвітився.
До порядку Теркін звик
І не розгубився.
Він послабив комірця
І пішов праворуч.
Раптом, бачить він бійця
І заставу поруч.
Боєць пише все і край:
Ім’я, номер, дату...
– Атестата свого здай! –
Каже він солдату.
Та здивований солдат:
– Це ж само собою –
Не в кишені атестат,
Коли йдеш до бою!..
А якщо життю кінець –
Що тут вимагати?
– Не пішов би... навпростець!
Маєм все писати...
Ми є філія Стола
І рахуєм жертви.
Щоб прозорість скрізь була –
Де живий, де – мертвий.
Інколи – нема біди,
Рана несмертельна.
А бійця везуть сюди –
Мука з ним пекельна.
Бо чергуєш місяць-два
В залі для чекання...
(Теркін в пам’яті слова
Приховав останні...)
Ти – новий, тож не забудь –
Всим годи, як бджілка.
Тут на облік не візьмуть,
Якщо є помилка.
Осмілів тоді Василь –
Запитав про воду.
Скоса глянули усі,
Як коти на шкоду.
Сміхом пирснули в носи,
Мовили грайливо:
– Ти ще, хлопче, попроси
На тім світі пива...
Гучний регіт пронизав
Того світу зали.
Пішов Теркін, лиш сказав:
– А щоб ви пропали!..
Вже позаду зостались
Стіл і обліковці.
Раптом, знову десь взялись –
Ще якісь службовці.
Вони теж свій мають Стіл,
Хоча стелі нижчі,
Світла меньше, а навкіл –
Шафи, сейфи, ніші,
Та полиці-вертунці,
Наче десь в аптеці.
Книг товстезних корінці,
Бланки в картотеці.
Заґратований мов слон –
Грізний Стіл контролю.
На Столі є телефон.
(Звісно, не на волю...)
Чує Теркін: – Не бреши!
Дівка ти чи хлопець?
Авто-біо напиши.
Стисло до подробиць...
Він хотів застерегти,
Що, мовляв, є збірка.
Її знають всі фронти.
Зайва перевірка.
- Себто, Книга про бійця?..
-Там про мене йдеться...
- Без початку і кінця?..
Знаєш, як це зветься?..
-Я вже тут, а, отже – мрець.
-Не латай нам латок...
-Вам відомий вже кінець.
-Висвітли початок!
Теркін знову навздогін:
– Автор – всім відомий.
Спілці свій приносить він
Творчий вклад вагомий.
– Якщо Автор із вельмож,
Чи якась там птиця –
Ми його знайдем також,
Якщо знадобиться...
Бачить Теркін, що вояк
Службу не порочить.
Не напишеш, що і як –
Зайве приторочить.
Краще буде, якщо сам
При своєму вмінні.
Сів, спроквола написав
Витоки родинні:
На питання – хто був дід?
Він згадав свій славний рід...
- Сіяв жито дід, пшеницю,
Бо земельки трохи мав.
Він не їздив за границю –
Про свої границі дбав.
Пити – пив. В подертій шапці
По селу бешкетував.
Інших стягнень, як від бабці,
Я вважаю, дід не знав.
Дід не дбав про нагороди
І в здобутках не зростав.
Над собою від природи
Мій дідусь не працював.
Ухилявся до могили,
Бо під вісімдесят літ
Він рости не мав вже сили –
Вже вкорочувався дід...
...Так і далі – про старих
І молодших близьких.
Всих, хто числився в живих
Чи посмертних списках.
Стіл контролю троєкрат
Оцінив роботу:
– Постав підпис! От Сократ!..
Гей, наступний, хто там?..
Але – стій, не поспішай,
Як неповнолітній.
Фотокартки в справу дай
В кількості потрібній.
…Доведи тепер Столу,
Що нема світлини.
Що за всю війну в тилу
Ти не був години...
Теркін лиш одну згадав
В екстреннім порядку:
– Мав я картку та віддав
Дівчині на згадку...
– Пригадав життя земне!
Ми тут не дурніші.
Особисте – це одне,
А порядок – інше...
Ну, тут, дійсно, не лади.
Пропади чи скисни!
Чує: – Пальці дай сюди!
Умочи й притисни!
Рикнув Теркін, як ведмідь,
Але, що робити?
– Пальці? Нате, ось, беріть.
Ще чим прислужити?..
Вийшов! – наче птах злетів
З клітки чи коробки.
Крок ступив – і ось він, Стіл
Мед-сан-всеобробки.
Підійшов і ближче став
Без проблем істотних.
Окрім смерти він не мав
Забезпечень жодних.
Бо не думалось колись,
Що протягнеш ноги.
І якщо не запастись,
Не знайдеш дороги.
Що і тут всі лікарі
Скрізь напоготові,
Як вампіри-митарі,
До людської крові.
Ахнув Теркін: – А це що?
Що тут за тусівка?
Так неначе на курорт
Лиш одна путівка!
Медицина з давнини
Нелегка робота.
Хтось смикнув: – А ну, дихни,
І відкрий-но рота!
Випивав? – Ні, навпаки! –
Десь в душі жахнувся, –
У вас в головах вавки, –
Теркін посміхнувся.
– Якби випив до снаги
Склянку самогону,
Не було б тут і ноги
В закладі такому.
Рядовий, де не з’явись –
Так чи ні, а – провинивсь!
Провинивсь, що без вологи
Він пройшов важкі дороги.
Старшина дурним вродивсь –
Солдат винен – провинивсь!
Провинивсь – що в заметілі
Душу ще зберіг при тілі.
Що живим ще залишивсь,
Що не вбили – провинивсь!
Провинивсь, що на тім світі
За живих – я теж в одвіті.
- Та мовчи! Бо ти – зотлів.
Здійснюй повеління.
На рентгенівському склі
Прояви начиння...
І паперів нашкребли
Наче до калитки.
Написали, що змогли
Аж три товсті зшитки!
Молоточком стук та стук,
Хоча й не боліло, –
Але з тіла – дивний звук,
Та ще щось смерділо.
Розмірковують: – Вином
Так не пахне з рота.
Пахне хлопець тютюном
І солдатським потом.
Мовляв, смерть не поспіша,
Лише причаїлась.
Словом, там, мабуть, душа
В тілі залишилась.
Мало маємо прикмет,
Хоч скачи нам гопки,
Тож готуйся на предмет
Загалообробки.
– Лазня! Радість, оце так...
Кожен лазню знає!
Перш за все – там є вода.
– Ні, води немає...
– Зрозуміло. І той світ
Схожий з білим світом.
І холодної нема?..
– Дефіцит з лімітом!
– От, четвер не середа...
– Сказано – звикайте.
В пляшці мертва є вода.
– Мертвої давайте.
– Це якби ти весь розбивсь, –
Мовив хтось коректно, –
І шматками тут з’явивсь,
Тобто, некомплектно.
Тоді мертвою водою
Ми все окропили
І деталі між собою
Фахово скріпили.
А тоді – хоч на парад
У новій натурі...
І забудь про шлях назад –
Ти вже в процедурі.
Коли голову поклав –
Зайві всі дебати.
– Що ж, робіть, бо маю справ,
А ще – хочу спати.
Якщо справи так пішли
За велінням долі –
Проти правил не гріши
Дивної юдолі.
Теркін тут би і заснув
Від недосипання.
Вічний спокій підманув
Його сподівання.
Вічним спокоєм, мабуть,
Тішаться на небі.
Хлопець мріяв про добу
Спокою де-небудь.
Але, бачить, вдалину,
В вічність коридори –
Магістральну ширину,
Гарні семафори.
Видно все на пів-версти,
Наче блискавиці –
Вказівні лише персти,
Написи, таблиці.
Світло стримане горить.
Сухість в атмосфері.
Та дверей щокрок і мить...
І які то двері!
Щільні двері, навісні,
Стали вряд стіною.
Кожні з них були в стіні
Гарною труною.
І які з них не відкрий –
Звідти плине сильний
Пересохлий і сирий
Запах замогильний.
І усі, хто там сидить,
Наче справжні люди.
В кожнім погляді горить:
„Нема! І не буде!..”
Теркін мислить: – Тут і край!
От, де я подівся!
„Керувать не заважай!”
Напис засвітився.
Він неначе той босяк,
Що забув манери –
Скік до столу, де мертвяк
Підшивав папери.
– Я приписаний в запас
Вічний, – каже. – Пішки
Довгий час іду до вас –
Потребую ліжка!
Відсторонено, як звик,
Той писнув в папері
І за вухо пальця – тик,
Щоб пішов в ті двері,
В глибині. Солдат туди –
В двері заглядає.
Чує мову: – Всім годи...
Плинність ця – вбиває...
За дверима перший зав
Ще з часів Аїду.
Теж за вухо показав –
Переслав сусіду...
І ходив Василь, ходив –
Однакове всує.
Йшов туди і всім годив,
Що хто указує.
Врешті відповідь одна,
Хоч тон – той же, спільний –
– Ліжко? Постіль? Вже нема.
Є приклад постільний.
– Що приклад? – Василь посмів, –
Як же я, наразі?
– Ти тупий? Не зрозумів?
Ми ж не на пром-базі.
Тобто, я веду про те,
Що все – на просушці.
Та є рішення просте –
Стружка у подушці.
І нагадують слова,
Що ведуть до сказу:
– Не одразу ж і Москва...
А вам – все одразу.
– Розпишися! – подали
Перепустку й стружку, –
А все інше – будь-коли...
– Тьху вам в вашу юшку!
Сміх і гріх! Оце – ньюанс –
Я ж прийшов не в гості.
Щось отримать – кращий шанс
В житло-комун-госпі!
Ще скажу – якщо зійшов
На той світ у Бозі –
Не надійся, що знайшов
Спокій у знемозі.
Наша доля довела –
Двері нам відкриті...
Так, у відділі житла,
Але на тім світі.
Та, коли б я був живий,
І почув цю мову –
Показав би дві Москви.
Одну – показову.
Я б його за ті слова
Теж послав на базу.
Чи одразу та „Москва” –
Він би знав одразу...
Я б йому додав вітрил
По гвардійській нормі.
Показав би фронт і тил
В популярній формі.
Теркін вже хотів піти,
Та згадав тим часом –
Ще до „Книги скарг” внести
Скаргу про образу.
Потойбіччя – не кума
Зрозумів він щойно:
– На тім світі скарг нема.
Всі живуть пристойно.
„Книга скарг” одне дає –
Мінус для бюджета.
– Нехай так. А преса є?
Чи стінна газета?
– Є, а як же! Йдіть туди –
Праворуч за рогом.
Там побачите сліди
І пряму дорогу...
Він зрадів і напролом!..
Дійсно, є прикмета
Над редакторським столом:
„Потойбіч-газета”.
За столом чи зам, чи зав,
Чи коханець долі.
– Я вас слухаю, – сказав,
Наче ковтнув солі.
Але слухав. Раптом скис:
– Що за витребеньки?
Не піде! Потрібен зріз!
План у вас дрібненький.
Крутнув ручкою... Здаля
Мовою петляє:
– Йдіть у відділ, звідкіля
Відповідь гуляє.
І в постійний пошук свій
Зав-літ кинувся, як в бій.
Запітнілий, статті править.
То притихне, то зітхне.
Те відкине, те підставить,
Там своє словечко вставить,
Тут чуже перечеркне.
Над якимось знак поставить, –
Сам собі – голов і літ.
Де лапки – він не проґавить,
А де зайві – зникне й слід.
За життя, мабуть, в одвіті
Був при органі крутім.
І, як звик на білім світі,
Так страждає і на тім.
Ледь притихне, гляне тупо,
Позіхне, аж загуде.
На рядки скерує лупу
І, днів зо три, – не кладе.
Попереджуючи кризу
Невідомої пори,
То читає текст донизу,
То від низу – догори...
До роботи чи додому
Поруч з ним ти не пройдеш.
Попадись до рук такому –
За цю казку тут і вмреш.
Він державу і освіту
Вам представить, як герой.
Тлін від тліну того світу,
Скаже: – Що іще за той?..
Що це за взірець шир-вжитку?
Ви – прибічник потрясінь?
Це – незжиток пережитку,
Чи на тин наш – ваша тінь?..
Звісно, – скаже, – то не диво,
Що обрав ти хисткий шлях.
Відійшов від колективу,
Відірвався! В тому – жах!..
Очманів, упивсь талантом.
По війні ти б краще вмер.
Новим, бачте, хоче Дантом
Називатись відтепер.
Як же так – просту здогадку
Проворонило бюро,
Щоб призвести до порядку
І направити перо.
Щоб найкращого паперу
Не давати на авось,
А про твір і творчу сферу
Повідомив ще когось.
І без зайвих упереджень
Міг би справно працювать.
Дух останніх попереджень
Кожен з нас повинен знать!
Дух той брав би за основу
І щасливим був би рух...
Але Автор знову й знову
Не сприймає грізний дух...
Хто ж повстане проти духу –
Я з дитинства в дусі вчивсь.
І в цім дусі – навіть слуху,
Навіть нюху не лишивсь.
Але згодом – знов наскрізний,
Наче шило, запит злий –
Мовляв, дух буває різний:
І дух мертвий, і живий.
За слова відповідаю –
Не дарма я на посту.
На цім світі розрізняю
Дух огидний за версту.
Таку саме мітку має
Мертвих слів твоїх набір.
Я з живими розмовляю,
А не з мертвими, повір.
Це – поріг цієї казки.
Тож ідіть з моєї ласки
Куди Теркін поведе.
З ним ніхто не пропаде...
...У приміщеннях, як в ГУМі
Бродиш, наче чумовий,
Бо не чуть людського шуму.
Скрізь тут – вічний вихідний.
Біль в кістках і ніг не чути.
Де, хоч сидячи, заснути?..
Галереї – чудеса!
І приміщень – сотні...
В кабінетах скрізь краса,
А солдат – самотній.
Він не знає – де привал,
Радісні турботи...
Наче вояк, що відстав
Від своєї роти.
Доженеш – і, як з гори,
Простір даль відкрила!
Та не ті тут номери,
Знаки, зірки, крила...
Невідомих стільки лиць
І усі тут – вдома.
Ну, здається, попадись
Хоча б хто знайомий...
Наче тут вселенський шоп –
Кожен щось шукає.
Не чекав, аж, раптом, – гоп!
Давній друг гукає.
Кроків зо два – як живий
Друг-товариш фронтовий!
Нас єднала в давнім літі
Дружба кровна і свята.
Але тут, на тому світі
Теж без друга – самота.
Тут зустрів солдат солдата,
Друга пам’ятних доріг.
З ним від Бреста до Бєлграда
Розлучитися не міг.
Розлучився з вірним другом
Вірний друг – також солдат.
А слова: – Земля щоб пухом... –
Слугували як обряд.
Ти пробач, що сам причалиш
До обителі... а ми –
Теж, можливо, серед згарищ
Десь поляжемо кістьми.
І, звичайно, в мить прощальну,
Десь в собі, живий солдат –
Нетутешній і вже дальній
Погляд, наче зорепад –
Назавжди в душі відмітить,
Хоча долі розійшлись.
– Друг-товариш! На тім світі!
Ось де знову ми знайшлись!..
Ось він – в сивій гімнастерці,
Без погонів – з тих часів...
– Отже, все! Закрились дверці.
Я – де він, у всій красі.
– Брате, ти? Мої вітання! –
Поздоровкались. Мовчать.
Бачить Теркін – без бажання
Друг спромігся зустрічать.
І яка знайшлась причина –
Мабуть, трохи вже відвик.
А, можливо, вищий чином
Став він швидше за живих?..
– Так-то, Теркін...
– Так, сердешний.
Не знайду – де фронт, де тил.
Пам’ятаю, в сорок першім
Ми втрачали безліч сил,
Але дні ми рахували.
Знали ми – де захід, схід.
Сяк-так їжу здобували
І ковток води в похід.
Вдень в лісочку відіспишся,
А вночі – вперед! А тут?..
Ти напевне знадобишся –
Ноги в валянках гудуть.
Повернули з тротуара
В глибину дворів, за ріг.
Труни тут, неначе тара,
Були зібрані з доріг.
Розташовуйся днювати,
А не тільки на привал.
– Все кажи, все хочу знати,
Як сказав би генерал.
Де тут лінія позицій, –
Жаль, що мап не взяв на звіт, –
Ну, хоча б, в яких границях
Розташований той світ?..
– Ти згадав про генерала.
Тож уточнюю слова, –
Щоб душа не сновигала –
Тих світів тут теж є два.
Теркін з подивом: – Жартуєш!
Але друг повів плечем:
– Все одно про це почуєш,
Хоч назвися глядачем.
Нам сказали тут завчасно,
Що є цей, де я і ти.
І, звичайно, буржуазний.
Тобто, знову два світи.
Вони мають власні стіни,
Хоча стеля всим одна.
Два – тих світа, дві системи
І співдружності – хана...
Тут і там свої статути.
Так було і так тут є.
І всі інші інститути
Кожен сам собі снує...
Дійсно, брате, все це схоже
На життя що тут, що там.
– Зачекай, це знає кожен –
Там, де труд, там – капітал,
Боротьба і таке інше...
– Ні, навіщо здався труд!
Тут нема такого більше –
Вічний спокій – там і тут.
– Отже, наче в обороні
Засмагають тут і там?
– Зайві тут мішки бездонні,
Тобто, гроші, капітал.
Бо нема йому шпаринки.
Ріка Вічності тече...
Життя світле, без хмаринки,
Зайвий раз не припече.
Ну і розклад, для порядку.
Наш підйом, для них – відбій.
Перевірка і зарядка –
В термін звичний, тільки свій.
Ось про все тобі відомо –
Що у нас і що – у них.
– Надзвичайно! Наче вдома, –
Сказав Теркін і затих...
-Тим, хто тут раніш за мене,
Думку я б сказав одну.
Я люблю життя шалене.
А, як треба, і війну...
На війні чого чекаєш? –
Щонайшвидшого кінця.
Славу й почесті сприймаєш,
Як відзнаку для бійця.
Що є краще – перемогу
Для живих в бою здобуть?
Чи здолать важку дорогу,
Щоб в кінці води ковтнуть?
Хоча смерть завжди в запасі –
Треба жити кожну мить!
Смерть мені... ну, не на часі –
Більш за все – я хочу жить!
Чи не так?
– Мовчи, вояко,
Час життя минув давно.
– Ну, гаразд. Буває всяко.
Це життя – яке воно?
Не для мене тут лежати,
Наче в мізках менінгіт.
Все кажи. Я маю знати,
Що таке весь наш той світ?..
– Всі питання тут закриті.
Мабуть, чув, як був живий?
Наш той світ на тому світі –
Кращий і передовий.
Чи навалом, чи поштучно –
Всі спочинем в цих світах, –
Обґрунтованих научно,
А не на кількох китах.
Де тут кіптява чи пекло,
Або дим? Ні, боже збав!
– Так, мені тут дуже тепло.
Навіть – більше, я б сказав.
– Та не топлять тут у печах.
І нема сковороди.
Там – зима і ти в одежах
Транспортований сюди.
Тут ні спеки, ні морозів –
Хоч куди ти не підеш...
Райських парків чи обозів,
Щоб хотів, то не знайдеш.
Це не казка для дурного
В кущах райського тепла...
– А не бачив ти простого,
Щоб напитись, джерела?..
– Друг мій, Теркін, забуває –
Де він зараз... А про збут...
Через те води немає,
Що відсутній попит тут.
Чудернацький світ сусідський.
Там, у них, все – як колись.
Чад і свіжість, гонор світський –
На роботу йдеш – голись.
Ще тобі повідомляю –
Наш той світ чіткий, як план.
Тут – ні пекла, ані раю.
Тут – наука. Там – дурман.
А ще – їхня дисципліна
Проти нашої – ганьба.
Помилуйся – ось картина,
Тут – колона, там – юрба.
Ізсередини і зовні
Наш той світ – святі краї:
Розпланований на зони
Та на відділи свої.
Впорядкований, зразковий,
Без хрестів і без ікон...
Ось поглянь – відділ військовий.
Це, звичайно, еталон.
Я брехав би ясравіше,
Та тобі – я не брехав.
На місцевості видніше.
Одягайся. І до справ.
І коли відкрились двері
Відділу військовиків –
Простір, у вселенській ері,
Їм відкрив весь жах віків.
Лиця воїнів спокійні,
Наче бачать в товщі сну,
Що у віковічній бійні
Все злилось в одну війну.
В час лихий протистояння
Доля їх звела в імлі.
Кожен думав, що остання
Була бійня на землі.
І, що інші покоління,
Всих, що ще прийдуть, віків,
Не сприймуть ті повеління
Від земних війни богів...
(Далі буде...)
ID:
542234
Рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата надходження: 08.12.2014 08:18:59
© дата внесення змiн: 08.12.2014 08:18:59
автор: Марко Кайдаш
Вкажіть причину вашої скарги
|
