зігнувшись у три погибелі, несу каміння
з долини на Голгофу,
стираючи в кров плечі, скручуючи у вузол нерви,
несу каміння - дорогу мощу!
зношую останню сорочку, стьобану лляними стрічками,
потом своїм кривавим стежку зрошую -
не ростуть квіти, не гудуть у них бджоли...
тиша навкруг - і в душі тиша...
понурі зустрічні гуки, тіні бліді у пітьмі,
схудалими своїми обличчями перелякано лупають:
Голгофа стрічає Ницого, Голгофа стрічає Вірного,
по пояс уже оголеного стрічає Голодного...
росте хрест, кам'яний і холодний;
вранці омитий росою, звечора - потом,
підпускає до себе сонно...
і плутає думки до рання, а в горлі пересохшому
розірваною струною дзвенькає подих...
приїхали святі у біле вбрані; довгі бороди почесуючи,
дивляться, щось у душах своїх відмічаючи -
я лежу: мені уже байдуже, чи стрілятимуть, чи, може, вішатись...
надумали! відправляють до Сізіфа...
зігнувшись у три погибелі, несу каміння
з Голгофи у долину,
стираючи у кров руки, ломом дорогу розмощую -
завтра приїдуть бульдозери!..
13.06.2011р
Якщо серйозно, твір емоційний, філософський і трішки тривожний... Але гарний. 
