|
У синьому-синьому небі жила собі маленька пухнаста біла Хмаринка. Тут було багато Хмар та Хмарин, і кожна з них мала свої справи та обов’язки. Усі вони були різними: одні грозовими, другі дощовими, треті сніговими, було ще й інших багато, правда наша Хмаринка про всіх своїх родичів мало знала, бо не так давно народилася.
Жили всі вони дружно та без суперечок до того часу, аж поки нашій малій Хмаринці не спало на думку якось запитати в когось із старших, хто з поміж них найголовніший. Ой, що тут почалося! Кожна, із дорослих Хмар, намагалася довести, що саме вона найголовніша і найпотрібніша.
- Тут я найголовніша! – гримнула Грозова хмара. – Бачиш, яка я велика, сувора й грізна? Гримаю громами, сиплю градами, блимаю блискавками, всі мене бояться, отже я найголовніша.
- Як би не так, втрутилася Дощова хмара. – Ти, усіх лякаєш тільки, гради твої нищать врожай людей, нищать дахи, а блискавиці палять дерева, а гуркіт стоїть такий хоч вуха затикай, що доброго? От я справді найголовніша, бо поливаю дощами поля та ліси, вмиваю деревам листочки, травичка гарно росте, грибочки також, та й напуваю я спраглу землю, коли дуже спекотні дні видаються. Всі мене люблять та чекають. Як тільки дітки радіють дощику, бо люблять стрибати по калюжах. А Веселка яка після мене зависає у небі барвистим коромислом, от моя робота і є найважливішою.
- Та що ти, сестро, таке кажеш? - обізвалася Снігова хмара. То я найголовніша з поміж усіх вас. Коли настає час зими, то я струшую на землю сніжок, вдягаю тепленькими шубками і дерева, і кущі, усю землю вкриваю сніговою ковдрою. Тоді їм не страшні зимові холодні вітри, тріскучі морози, сплять собі аж до весни, сил набираються, щоб потім весною порадувати всіх соковитою зеленню і буйним цвітом. Отож думайте самі.
А далі, і решта Хмар почали доводити, що вони головні й потрібні, та такий галас і сварку зчинили, що врешті усі пересварилися й перестали одні з одними розмовляти. Запала неприємна мовчанка, бо ображені та сердиті Хмари зиркали одна на одну і відверталися. А мала Хмаринка зрозуміла, що накоїла лиха:
- Це ж треба було мені таке запитати, тепер всі ображені через мою необачність, - подумала мала. – Вибачайте дорогі мої тітоньки й сестрички, я аж ніяк не хотіла усіх вас пересварити, хотіла лише зрозуміти хто головніший та потрібніший, і тепер уже точно це знаю.
- То кажи, - гримнула нетерпляче Грозова хмара.
- Так-так, ми теж хочемо знати, - мовила Дощова хмара.
- Дуже цікаво, - подала голос і Снігова хмара.
Усі знову загули, обступивши маленьку Хмаринку. Всі хотіли дізнатися, якого висновку дійшла мала.
- Прошу тиші, - спокійно і урочисто проказала Хмаринка, і її голосочок кришталевим дзвіночком задзвенів у синьому небі.
- Те що я скажу зараз, дуже важливо, тому я хочу, щоб ви всі помирилися, і більше ніколи не сварилися. Зовсім не важливо, хто головний, важливо те, що ми усі однаково потрібні. Кожна з нас робить дуже важливі справи і для людей, і для природи, і для звірят і для землиці, без нас їм не обійтися. – Сказавши це, Хмаринка сонячно усміхнулася й посіяла на землю дрібним та теплим літнім дощиком. Зараз же й Веселка повисла у небі різнобарвним коромислом, а всі Хмари і Хмарини, погоджуючись з малою, згідно закивали голівками, і задоволено усміхнулися одна одній. З того часу, більше й не сварилися.
ID:
494519
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.04.2014 00:15:56
© дата внесення змiн: 26.10.2014 00:34:33
автор: Ніжність - Віталія Савченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Чудово! Отак і в нас зараз. Я за мир!
