За вікном, під монотонний перестук коліс, один осінній пейзаж змінював інший. В кутку вагона, трішки хриплувато, ніби простудженим голосом, обізвалась гармошка і мелодія старої пісні про кохання, розпорошуючи собою неспішні розмови пасажирів, пливла в повітрі та зраненою пташкою билась об стелю, де врешті і змовкала, а сивочолий чоловік зі своєю торбинкою, перечепленою через кисть руки, що доповнювала його образ, прямував уже до сусіднього вагона електрички.
Я дивилась співчутливо йому у слід та погляд мимовільно сам повертався до зосередженого обличчя моєї подруги, що сиділа навпроти та повертав згадкою до подій двох попередніх днів, коли вечором по телефону я почула її глухий, ніби, неживий, голос:
- Сьогодні у львівській маршрутці у мене викрали із сумки барсетку з усіма документами та грошима. Не знаю, що тепер мені робити, адже через декілька днів я уже мала виїжджати за кордон.
Чим тут зарадиш? Як уміла, заспокоювала її, кажучи, що треба трішки зачекати, що може документи ще підкинуть, як такі, що не мають для них ніякої цінності. Та вона й сама, хоч і дуже була засмучена втраченими грішми, десь в глибині душі, саме на це і надіялась.
А вчора вечором у мене за вхідними дверима пролунав дзвінок. Відкривши двері, я побачила двох людей: жінку та чоловіка. Жінка була сусідкою подруги, чоловік - незнайомець. Він і запитав, чи не знаю, часом, де зараз знаходиться моя подруга, так як її немає удома, а він привіз їй паспорт, який, наче б то, разом з іншими документами знайшли на пошті.
І ось ми їдемо до Львова, де призначена зустріч для передачі усіх документів, і з кожна нова хвилина наближає нас до нового початкового свого відліку, відліку невідомості, бо припустити наявність подій можна та точність їх розгортання ні.
А вони і, справді, по приїзді до Львова, розпочались, як у детективному кіно, де ніхто не зустрічає і на мить починає здаватись, що ти знаходишся на безлюдному острові, хоч навколо тебе копошиться людський мурашник та до тебе нікому немає діла і телефон, з якого тобі дзвонили, буквально зранку, мовчить. Згодом дзвонить і тебе просять зачекати десять хвилин, і знову він поза зоною досяжності. Через двадцять хвилин з’являється в мережі і тебе просять зачекати трішки, при тому розпитуючи, яка на тобі одежа.
Так минає дві години, з періодичними дзвінками та проханням іще зачекати. Після чергового такого дзвінка подруга сказала, що, якщо через пів-години документів не буде, вона іде геть і завтра розпочинає виробляти нові.
Через декілька хвилин лунає новий дзвінок, з якого слідує взяти таксі та їхати по вказаній адресі.
Вийшовши з таксі, прямуємо до магазину, де нас, голосом, зі словами:
- Доброго дня, дівчата, - зупиняє чоловік, якого бачимо вперше і простягає ключ від магазинної камери сховку.
Після обміну: винагорода - ключ, подруга забирає усі украдені у неї документи і ми вирушаємо у протилежному напрямку, додому, і в тролейбусі, яким їдемо на вокзал, читаємо:
-Шановні пасажири! Будьте уважними та пильно слідкуйте за своїми речами під час поїздки у громадському транспорті!
13.10.13
Ситуація знайома. Дивує лише те, що з часом ЇХ, крадіїв, стає усе більше і на усіх рівнях нашого життя.Оповідання сподобалось.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Колись моя учителька історії любила повторювати:"Риба смердить з голови," - багато літ минуло з тих пір, а приказка лишається актуальною й понині. Дякую, Тусечко!
А крадії чомусь завжди бувають хитріші, як не бережи свої речі. На жаль.
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Бо ж ми інколи і самі забуваємо про них, стаємо безпечними, а вони тим часом не дрімають. Подруга сама сказала мені, коли все уже уляглось і вона трохи заспокоїлась, бо після такого потрясіння не скоро можна прийти в себе, щоб я про це написала, каже: "Може хто прочитає і саме це вбереже його від подібного випадку". Дякую, Оля!