Була глибока осінь і ранок зустрічав людей сріблястою памороззю, що вкривала навколишні дерева та пожухлу травичку з поодинокими припізнілими квітами в ній. Сонце, піднявшись над небосхилом, скупо та з притаманною йому ласкавістю зігрівало краєвид, який іскрився, відбиваючи промінчики, розколюючи їх на тисячі малесеньких дзеркалець.
Одне із таких дзеркалець, обминаючи листя старого граба, що ще трималось на гнучкій гілці і загоджувало собою наполовину простір біля вікна, прокралось крізь нього і досягло краєчка подушки на якій лежав, заходячись кашлем, Павло.
Воно гладило Павлові волосся, торкалося його вимучених хворобою щік і той усміхнувся. Правда та усмішка вийшла якась вимушена, а по обличчі пробігла зажура, спонукана зливою думок, що нагромаджуючись одна на одну, безперебійним потоком, як стрічка німого кіно, проносились у його свідомості.
А колись же вони були закохані і щасливі, раділи народженню своїх синів та горді з того, з приємністю спостерігали, як ті підростають, як ідуть до школи здобувати знання, щоб вирісши, стати достойними людьми.
Кляті дев’яності, суцільна розруха та безгрошів’я, що призвели до того нелегкого рішення, шукати ради на чужині. І його кохана Тетяна, назбиравши по знайомих грошей на дорогу та розцілувавши їх, ледь тамуючи сльози, поїхала на заробітки.
З того часу минуло більше десяти років. Вже й діти повиростали, про яких він дбав, як умів, та, можливо, і не дав усього того, що вони мали б, якби поруч була мама. Говорив же їй, щоб поверталась до нього, до дітей, що годі тих заробітків та Тетяна, чомусь, постійно знаходила якісь переконливі для себе доводи, заради яких вона ще має залишитись там, у далекій і такій тепер осоружній для нього, Павла, Італії.
Павло надсадно закашлявся. На кашель, із сусідньої кімнати вийшов син:
- Тату, щось ви погано почуваєтесь, може викликати швидку допомогу, щоб доправила вас до лікарні?
Павло, ніби, злякавшись синової турботи, став швидко заперечувати:
- Ні-ні, що ти, не треба. Кашель скоро минеться і зі мною усе буде добре...
Так збігло ще декілька днів. Напівлежачи на подушці Павло спостерігав, як повільно один за одним жовті, скарлючені листочки відривались від гілки і повільно падали на землю. Ось і останній листочок зринув у свій швидкоплинний політ донизу.
Пора й мені вирушати у нову подорож, - подумав Павло, - і його обличчя осяйнула усмішка, а по хвилі життя назавжди полишило смиренне тіло.
06.10.13
Отак збіжить людське життя - що жив, що не жив, а поряд навіть коханої людини нема, щоб підтримати і розрадити... Сумно все це. Через оті заробітки стільки сімей розпалося. Хтось повертається додому і дбає про рідних, а хтось залишається на чужині, прагнучи ситого життя. Щемне оповідання...
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Олечко! 
Отак збіжить людське життя - що жив, що не жив, а поряд навіть коханої людини нема, щоб підтримати і розрадити... Сумно все це. 
Через оті заробітки стільки сімей розпалося. Хтось повертається додому і дбає про рідних, а хтось залишається на чужині, прагнучи ситого життя. Щемне оповідання... 
Щиро дякую, Оля! 
