Життя – це короткий майстерний танець. Ми всі приходимо на танц. майданчик беззахисні і дещо злякані. А потім повільно – рух за рухом вливаємося у вир танцюючих пар. Ритм музики від людей не залежить, він то сповільнюється, то пришвидчується. Чомусь, починаючи танцювати ми переконані, що не зробимо жодної похибки, що протанцюємо ідеально, виконуючи рухи за вказівкою викладача. Та це не так легко. Іноді ноги заплутуються і відмовляться підкорятися вказівкам мозку. Ми тоді нервуємося і впадаємо у депресію, починаючи заплутуватися ще більше. А музика прискорюється, і ти не встигаєш зорієнтуватися серед інших танцюристів. Адже у них все вдається краще, злагодженіше. І тоді, саме в той момент, відчуваєш себе бездарним аматором, якому нічого робити серед асів. Просто забувається, що аси також колись були аматорами.
Хтось з письменників сказав: „Чому ви переконуєте себе, що обов”язково будете щасливими? Може краще задовольнятися тим, що є?” Я не згодна з цим. На танц. майданчику завжди можна вдосконалити свою техніку, навіть якщо маєш мало здібностей до цього мистецтва. Просто треба вірити в те, що коли-небудь твої ноги перестануть заплутуватися і „піймають такт”.
