Він стільки часу йшов за нею,
Шукав правду і плекав надію,
Називав її найкращою зорею,
Обіцяв, хмари чорні я розвію.
Він любив дивитися як вона засинає
Коли стомлено заплющувала очі,
І не бачив - як доля з ним зіграє,
За ті щирі, незабутні ночі.
В свята, якісь дати, він любив її дивувати..
Для нього було це щастям, було приємно,
Раніше прокидався щоб сніданок зготувати,
І нікому не повірив би, що це все не взаємно.
Він розмовляв із нею про все на світі,
Гладячи її волосся, цілував в чоло,
Мріяв, про пляжі на Гаїті,
Усміхався, уявляючи як би це було..
Дрібні непорозуміння – одразу квіти,
Затикав їй рота поцілунком,
Він сам не бачив як починав мліти,
Вважаючи її - долі найкращим подарунком.
Випадково почув одну розмову…
Вона зраджувала.. знов і знову,
Змовчав.. пробачив … і забув…
море болю і розпачу ковтнув…
В божевіллі кидався по кімнаті,
А потім стомлено падав на диван..
І сльози капали лапаті….
Свідомо вставши у капкан…
Час пройшов, але серце ще щемить,
Уже весілля спланували,
А в голові клином та зрадлива мить,
Усміхнувся, «від мене ви такого не чекали»!
Гості, машини дорогі і квіти,
РаГС, і ціла купа привітань
«напевне, втечу я звідси»!
Без всяких лишніх запитань.
….вона стояла в платті білому,
В очах сльози і здивування,
А він пішов.. в костюмі сірому,
Кинувши лиш фразу на прощання –
«колись таки, - ти було моє кохання…..»
і таке буває...коли людина кохання немов надігає рожеві окуляри...крізь які нічогісінько невидно 
