Маленький хлопчик сидів у калюжі. Йшов сильний дощ й легка маєчка, в яку він був одягнений, щільно прилипла до мініатюрних грудей дитини. Хлопчик черпав пісок з дна калюжі і просіював його у себе крізь пальці. Поруч не проходили люди, не проїжджали машини, й малий був щасливий просто насолоджуватись шумом падаючої води. І ще ці маленькі сірі камінчики, які час від часу застрягали між його пальцями, були такими приємними на дотик, що він стискав долоню в кулак і довго-довго потирав кожним із них по своїй гладенькій шкірі. Дощ був теплим, травневим, і ніжно лоскотав хлопця за вухами.
Щоночі він йшов додому з побачення із задертою догори головою. Дорога була нерівною, юнак постійно вступав у які-небудь ями чи спотикався об горби, проте відвести погляд від яскравих зір не міг. Кожного разу хлопчина перераховував їх кількість і кожного разу в нього виходило різне число. Потім він переводив очі на залиті місячним сяйвом околиці і робив декілька глибоких вдихів свіжого нічного повітря. Легкий серпневий вітерець пестив його волосся і він не помічав, як опинявся біля власного дому.
Чоловік середнього віку збирався на роботу. За вікном густо сипав мокрий листопадневий сніг і мужик проклинав цілий світ за те, що сьогодні йому потрібно висовувати свого носа на вулицю. Вшубкавшись у два светри і ледве натягнувши поверх них теплу куртку, він стрибав на одній нозі, натягуючи на другу чобіт. Все тіло ломило і трусило в передчутті майбутньої зустрічі із холодним повітрям і мокрими дотиками сніжинок. В голові крутилась лиш одна думка: швидше б дістатись теплого притулку, швидше б вмоститись за свій персональний комп’ютер.
Він ніколи не пропускав схід сонця. Дідусь мав багато років життя за плечима й тільки краса переходу між ніччю і днем досі справляла на нього неймовірне враження. Вранішній лютневий мороз, який дід пропускав через свої легені, підігрівав запал старого до майбутнього видовища, і він зручно вмостився у снігу на своєму звичному місці під старою березою. Дід одягнув лише легку свитину, й дрижаки холоду проймали його до кісток. Та це був приємний, бажаний холод. Тут старий відчував єднання з природою. Він згадував, як ще зовсім малою дитиною хлюпався у калюжах під дощем, як зачаровано розглядав нічне небо у підлітковому віці, і пам’ятав чи не кожен свій схід сонця. Світило показало чоло на горизонті. Сльоза покотилася по щоці дідуся. Він завжди мріяв померти саме на цьому місці, під його березою. Бажання збулось.
Люди часто зациклюються лише на собі:проблемах і турботах. іза цих усіх "масок" незамічають довколишньої краси,блаженства душі єднання з природою.Адже до справжньої краси,треба лише рукою подати.Можливо тоді світ стане кращий,коли ми з ним будимо на рівні.
Іван Блиндюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Отож. Так складається, що ми розуміємо навколишню красу тільки на сході і на заході свого життя. Неправильно це, неправильно...
Пф... "Ну повмовляйте мене ще!"
В цих "4-х абзацах" більше сенсу, ніж в деяких громіздких томах! Чи ти волів би розтягнути задоволення?) Як на мене, головне не СКІЛЬКИ ти пишеш, головне - ЩО ти вкладаєш в написане.
Ідея чудова. Виконання блискуче. Враження неймовірні. Невже цього мало?
Іван Блиндюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00