У мене є сестра. Навіть дві. Не рідні. Це доньки моєї рідної тітоньки . В ранній юності я досить часто їздила до них у село. Господи, що то був за час! День по господарству( картопля, городина, варили варення, качки, курчата, прибрати на подвір`ї...), в обід - ставок, а ввечері - клуб, де відбувалося за ті три години найцікавіше, заради чого денне буття набирало сенсу: хто з ким пішов із кіно, хто кого провів, хто до кого прийшов на побачення, а хто до когось причепився, як шевська смола .
З меншою, Тонею, ми ще сиділи на колодках, куди підтягувалися місцеві кавалери по кутку з анекдотами, гармошкою, гітарою, з отим парубоцьким гиготанням перед дівчатами навприсядки, а старша, Катя , вже зустрічалася з хлопцем. Для мене це була таїна, велика таїна. Він підвозив її на якомусь шикарному мотоциклі під саму хвіртку, вона скромно йшла додому, бо , не дай Боже, запізнитися, о, тоді таке буде від батька, не дивлячись на те, що батько полюбляв оковиту, але контрольний гачок самопливом не пускав. Її довга коса з білою стрічкою, спідниця-плісе, що привіз дядько із Німеччини, швидко зникали в темряві. А ми ще дооовго базікали, а потім з Тонею бігли в комору, пили березовий квас з ложкою твердого меду і щасливі впірнали в духмяне сіно на горищі. Я довго вдивлялася в стелю. Мені здавалося, що я бачу зірки, хоча село вже прокидалося: подавали голоси собаки, десь поряд гаряче дмухала корова, а півні сповіщали про новий день.
Ми були для Каті малі. Ще малі. Ну, по-перше, ми ще навчалися в школі, а вона в інституті, нехай і заочно, по-друге - вона була вже ВЧИТЕЛЬКОЮ, а ми..., ми ще ходили до школи. Нас особливо не враховували, бо ми ще сиділи на колодках і вислуховували хлопчачі баляндраси, а це, як підготовча дитсадівська група до більш дорослого життя.
Пройшли роки. Катя вже на пенсії. Нещодавно їй виповнилося п`ятдесят п`ять. Школи в селі вже немає. Вірніше, будівля стоїть, а учнів немає. І не тільки. Магазин сяє роззяпленими вікнами та красивим світло-зеленем кахлем , а в клубі... А хто зна , що в тому клубі. Єдиний " культурно-освітній" заклад працює непохитно - це шинок, де намагаються реалізувати себе місцеві чоловіки.
Її душа сумує. Почувається скутою. Їй нікого вчить, нема з ким поділитися тим, про що вона знає, як бачить і оцінює навколишній світ. Інколи вона почувається білою вороною, а я би сказала, голубкою, світлою тихою голубкою.
ID:
300034
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.12.2011 22:16:47
© дата внесення змiн: 14.12.2011 22:18:31
автор: Надія Позняк
Вкажіть причину вашої скарги
|