6.
Сівши до вагону метро, я знову уявив товариша. Він ходить з камерою по всьому місту, виїжджає у відрядження й дізнається про цікаві та вражаючі події… Подумалося: навіщо Михайлові мої розповіді про інтернат? Врешті-решт, це не в’язниця і не армія: годують п’ять разів на день, часто міряють температуру, двічі на рік призначають масаж, ванни та інші лікувальні процедури. Звичайні люди про таке можуть лише мріяти. Інтернат – це санаторій, інтернат – це курорт…
Але поїзд рушив і спогади покотилися, мов на колесах.
– Якось за поданням виховательки обрали мене до ради дружини. Чесно скажу, не відмовлявся. Важкого й незрозумілого там нічого не було. Потроху, потроху – і закипіла робота. Плани, сценарії, зустрічі. Працював, ясна річ, і в рідному класі. Зокрема, опікувався проблемою успішності.
Якщо хтось із піонерів раптом починав учитися “нижче рівня своїх можливостей” і ланка нічого не могла вдіяти, це ставало справою цілого колективу.
Я говорив, що всі біди трапляються через ледарство, і пропонував, не гаючи часу, викликати “таких” просто “на дружину”. Вихователька не заперечувала, але наполягала, що спочатку треба розібратися самим. І за методою Макаренка виходила з кімнати, залишаючи невдах наодинці зі схвильованими товаришами.
Але траплялося, що трієчники дуже псували нам показники. І з наближенням кінця чверті розмови ставали дедалі нервовішими. Одного разу вихователька вчинила дуже необачно: сказала, що колектив має вжити суворих заходів проти порушників навчального процесу – аж до виключення з лав піонерської організації.
Звичайно, вона просто хотіла налякати своїх учнів, щоб якось їх розворушити, розкочегарити. Подібні засоби виховання новиною не були. Ми ще не стали піонерами, а нас уже намагалися позбавити цього почесного звання. Та того дня я вирішив, що розуміти наставницю слід буквально. І, коли вона вийшла, у класі почалися імпровізовані піонерські збори.
Швидко взявши слово, я змалював складну політичну ситуацію в світі і вказав на те, що в наші ряди проникли люди, з якими не можна йти у розвідку.
– Ми, – кажу, – прагнемо їх перевиховати! Ми розкриваємо перед ними досягнення великого жовтня! А вони займаються саботажем і ллють воду на млин американських імперіалістів.
На закінчення я висловив думку, що таким не місце в наших лавах, і запропонував познімати з них галстуки.
Проблема успішності завжди завдавала великих клопотів. Та й відповідальність була колективною. Через забудькуватість одного учня увесь клас могли не пустити в кіно або позбавити вечірньої прогулянки. Тож не дивно, що проти моєї пропозиції ніхто не повстав. Хлопці та дівчата подумали, що виключивши трієчників з піонерії, ми відплатимо їм за всі наші страждання. І, ясна річ, вислужимося перед Степанидою Іванівною.
Одразу була влаштована лінійка з горнами та барабанами, навіть з виносом прапора. Трієчники, побачивши, що не жартуємо, щиро розридалися й почали давати різні урочисті обіцянки. Казали, що післязавтра стануть відмінниками. Але було вже пізно. Їх викликали на середину кімнати, звинуватили у порушенні клятви й нагадали про існування караючої руки товариша. Потім під спів гімну СРСР у них забрали галстуки…
Невдовзі повернулася вихователька. Вона наївно запитала:
– Ну, так що ви вирішили?
Хотіла, звичайно, знову почути про “останнє попередження”, шефство та додаткові заняття..
Коли я доповів, запанувала мертва тиша… Вона не перепитувала, як у випадку з вимпелом. Але дуже напружено обмірковувала те, що сталося. Потім зажадала пояснень. Я вже розтлумачив їй, як міг.
– А яке ви маєте право? – запитала вихователька, помітно змінюючись в обличчі.
Я теж був досить наївною людиною. Тому сказав:
– Ви ж самі учите, що в нашій країні усе вирішує колектив… Ось ми й розібралися з порушниками. Тепер їх можна викликати на раду дружини.
Потім вихователька знову мовчала. Очевидно, думала, що в цій ситуації робити. Одноосібно скасовувати вирок, який виніс увесь клас, було не дуже зручно. А погодитися з ним Степанида Іванівна не могла.
Нарешті вона знайшла вихід: запропонувала відкласти “важливе рішення” на кілька днів. Мовляв, треба ще раз усе зважити, ще раз подивитися.
Потім розпочалася самопідготовка, потім були вечеря та футбол по телебаченню, потім – відбій…
Наступного ранку життя продовжувалося так, ніби нічого не трапилося. Про випадок з галстуками згадали лише за тиждень: до нашого класу прийшли і з ради дружини, і з комітету комсомолу, навіть парторг причвалав… Говорили про щось протягом двох чи трьох годин і спільними зусиллями таки “умовили” нас скасувати своє рішення.
Гадаю, що загалом Степанида Іванівна була задоволена. З одного боку, кількість піонерів не зменшилася. З іншого – усе начальство побачило, яких безкомпромісних ленінців вона виховує.
Щоправда, мені вихователька сказала кілька теплих слів – коли ми залишилися вдвох у кімнаті:
– О, інквізитор знайшовся… Дивись, як би сам не загурчав на вогнище…
ID:
297744
Рубрика: Проза
дата надходження: 04.12.2011 10:23:24
© дата внесення змiн: 04.12.2011 10:23:24
автор: gudzyk
Вкажіть причину вашої скарги
|
