ОПОВІДЬ ПРО ІНТЕРНАТ.
Вітаю шановне товариство і пропоную познайомитися з моїм прозовим твором. Можливо, невдалим. За жанром це, напевно, повість, хоч і дуже коротенька (дев’ять розділів). Сюжет – доволі простий: після чергової зустрічі з другом головний герой осмислює роки, проведені в радянському спецінтернаті. Пам’ять спочатку видає йому загалом кумедні випадки. А потім пригадується “розмова”, під час якої людину просто поламали об коліно.
Твір присвячено проблемам інвалідів. Також зачеплена проблема інтернатів – у цих закладах ніколи не буває комфортно й затишно, попри всі заяви директорів.
Тон «Оповіді» іронічний. Багато гумору й навіть цинізму. Отже, прошу не дивуватися.
Літературні вади, на жаль, також є.
Якщо надійде велика кількість несхвальних відгуків, твір буде знято.
1.
Товариш мій – Михайло – завжди розповідає щось веселеньке. Працює він на телебаченні і водночас навчається в театральному інституті. Тож усіляких бувальщин у нього – хоч греблю гати.
– Висвітлював я партійний з’їзд, – згадував Михайло якось, – Ну, зняв виступи. Приходжу на телекомпанію, а редактор питає: “Де фуршет? Чому нема фуршету?”… Виявляється, з’їзд потім продовжується за столом… Я тільки розвів руками. Ну, що робити? Кажу, вибачте, тепер знатиму… І наступного разу пішов на фуршет… Приношу матеріал, а редактор знову накинувся: “Що ти відзняв! Там же усі п’яні!”…
– А в інституті одна дівка з режисерського відділення вимагає від мене грошей, уявляєш?… – скаржився товариш іншого разу, – Вона стверджує, що я зняв учбовий фільм за її ідеєю!… Це комусь сказати – не повірять! Студенти роками один в одного списують і нічого… А тут – почула на лекції про захист інтелектуальної власності!…
Тоді ми з Мишком довго реготали, і сміх стискав наші м’язи.
– За великим рахунком у неї можуть бути претензії хіба що до мого режисера, – весело пояснював товариш, – Я лише оператор і за ідею не відповідаю…
Під час наступної зустрічі Михайло розповідав про подорож до Росії:
– Найняли мене протестанти, щоб знімав там богослужіння… Дали камеру, мало не за 20 тисяч доларів. І уявляєш, я ледве проніс її через кордон… У московському аеропорту причепилися: “Плати мито, бо ти від організації!”… Кажу, яке мито? Яка організація? Камера – моя власна!… А особисті речі, зауважу тобі, податками не обкладаються!… Ну, митники були ошелешені. Вони не вірили, що я можу мати 20 тисяч “зелених” і протримали мене три години… Мабуть, треба краще одягатися.
І так щоразу: яскравий гумор та здорова іронія…
Мені подобаються оповіді Михайла. Вони покращують настрій. Спливає певний час, і у мене виникає бажання самому прокричати кілька веселинок. Відтак – я перебиваю товариша, хоч особливих пригод у моєму житті немає: називаюся я інвалідом, бачу довкола лише стіни своєї кімнати, ходжу хіба що до нудної поліклініки, а розмовляю переважно сам із собою.
Щоб розсмішити студента, я зазвичай вигадую різні байки, складаючи докупи окремі епізоди або перекручуючи хід якихось подій. А якщо зі мною вряди-годи трапиться курйозний випадок – то вже перероблюю його по двісті разів.
Найчастіше ж я розповідаю про свій візит до психіатра:
– Дочекався черги, заходжу до кабінету, і раптом мене такий сміх узяв! Наче я десь на гуморині опинився! Уже не тихенько чмихаю, а іржу, мов коняка!… І розумієш: зупинитися хочу, та не можу. Наче мене хтось зачарував…
Михайло напевне не в захваті від мого базікання. Але він намагається бути уважним, і то гучно сміється, то вимагає нових подробиць. То жартома дає пораду:
– Якщо йдеш до психіатра, треба добре виспатися. Ти ж, гадаю, цілу ніч гуляв – пиво пив і під буги-буги танцював…
Іноді Мишко додає щось про себе:
– Я колись теж реготав у професора на іспиті…
А одного разу товариш сказав, що слухати мене – надзвичайно цікаво… Я йому, ясна річ, не повірив, але дуже вже прагнув, щоб так воно й було. І в моїй душі почало прокидатися щось на зразок марнославства. Я враз відчув себе талановитою людиною, про яку чомусь усі забули. І в мене трохи не запаморочилася голова: заманулося виголосити щось неймовірне – таке, що б перевершило усі Михайлові пригоди. Хотілося вигадувати, фантазувати, брехати врешті-решт, щоб хоч якось довести своє право на існування.
І я почав теревенити про гарну медсестру: вона начебто сидить у психіатра в кабінеті. Ну справжня стюардеса, а не медсестра…
– Ага, ти в неї закохався! – одразу посміхнувся Михайло, – І як справи? Уже освідчився?
Я трохи знітився. Але ховатися в кущі не став – дуже вже хотілося побути в центрі уваги.
– Ми з Оксаною ходили по коридору, – випалив я, – Збирали колекцію печаток на різних папірцях… І наступного разу я поставлю питання руба!…
Товариш схопив мене за плечі:
– Чому ти все залишаєш на потім? Якщо почуття спалахнуло, про нього треба говорити одразу…
– А я сказав, – відповідаю з посмішкою.
– Кому? – регоче Мишко, – Собі?
– Ну, спочатку собі, – чухаю потилицю, – А чому ти дивуєшся?... Усе, що зі мною трапляється, я обговорюю в дуже вузькому колі… І далі вирішую, чи варто це коло розширювати…
– Поміркуй, – насідає студент, – доки ти розмовлятимеш сам із собою, потяг може піти… Тому не зволікай… Напевно, психіатр теж поклав на неї око…
– Ну добре! – кажу крізь сміх, – Якщо в них любов, то будь ласка!… Ми чудово житимемо втрьох…
Мишко теж зареготав, і я, мов клоун на арені цирку, відчув велике задоволення. Але того дня тріумф мій тривав недовго: за кілька хвилин ми розійшлися…
Я пишаюся дружбою з Михайлом. Не в кожного – навіть серед знайомих – є телеоператор… А якщо ми тривалий час не бачимося, мене охоплює неспокій. З’являються сумніви: раптом він навмисне уникає зустрічі? Раптом йому набридли мої одноманітні побрехеньки? Раптом його нудить від самого мого вигляду – далеко не ідеального?
Звичайно, я розумію: товариш має багато важливих справ, у нього завжди на носі або сесія, або якесь відрядження – не враховуючи щоденної роботи. Звичайно, я намагаюся гнати геть погані думки. Я переконую себе, що жодних підстав для них немає, і що, здибавшись із Михайлом, мені буде соромно про них згадати.
Але сеанси самонавіювання дуже часто виявляються марними. Хтось біля вуха помовчить, помовчить – і знову починає свою сумну та нав’язливу пісню “А раптом, а раптом…”. І тоді доводиться лише радіти – щиро радіти, що товариш не здогадується про мої сумніви і що вони не можуть отруїти наші стосунки.
ID:
297312
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.12.2011 08:56:41
© дата внесення змiн: 02.12.2011 08:56:41
автор: gudzyk
Вкажіть причину вашої скарги
|
