Щось таке незрозуміле останнім часом відбувається з нами і з нашою свідомістю. Ми все частіше й наполегливіше почали захоплюватись штучними речами. Ми вживаємо штучні жири, штучні барвники, ароматизатори, ідентичні натуральним, тобто знову ж таки - штучні. У нас штучні стандарти краси. Стандарти поведінки у нас теж - штучні. Часом дивишся на ужимки чергового "зіркового дива" і огида бере: всі емції, думки, фрази так і відгонять силіконом із якого виліплені частини його тіла. Колись було таке поняття - китч. Підробка під натуральність, під оригінал. Китчем вважались у різні часи різні речі. Однак, раніше під поняття "китч" підпадало здебільшого матеріальне, побутове. Наприклад, фарфорові слоники на етажерці. Або деякі манери, як от: розтягувати слова, чи відставляти мізинець. Але щоб китчовими були особистості, - така рідкість потрапляла до книжок, як Елочка - Людоїдка. У наш час уперше китчові особистості не є об"єктом для жартів. У ці вихідні я дивилась по телевізору на гучну вечірку, що її затіяло одне молоде штучне "дарування". Воно, бачте, вирішило відсвяткувати другу річницю своєї "творчості". Я би й уваги не звернула на цей репортаж, якби не побачила на цій вечірці обличчя по-справжньому талановитих і шанованих мною людей далеко не молодого віку. І такий мене взяв сум. Ну, навіщо прийшли ці люди? Невже й справді вшановувати "талант" господаря? Не думаю, що уподобання цих зрілих людей - такий суцільний несмак. Не думаю також, що цим людям більш ніде, як зараз кажуть "засвітитись", ніж на такій вечірці. Та й поїсти, гадаю, у них вдома є що. І ресторани для них - не святковий моціон. Дивилась на їх поздоровлення, нещирі інтерв"ю, і запитувала сама себе: якщо ми, дорослі, не будемо казати правди нашим дітям - хто її скаже? Хто скаже молодому "творцю", що дві скопійовані із західної попси пісні, "заспівані" змодельованим комп"ютером, штучним голосом, на тлі змодельованих тим же ком"ютером пейзажів та інтер"єрів, злегка розбавлених оголеними дівчатками, нічого спільного не мають із справжньою творчістю. Навіть поряд із нею не стоять. Пощастило старішим. Поряд із ними були не поблажливі "товариші по цеху", а вимогливі й принципові вчителі, час яких, нажаль, проходить. Мій двоюрідний дід, відомий актор, колись розповідав мені, як ставився до своїх студентів славетний Бучма. Вимагав нещадно й ганяв до сьомого поту. Проте, коли дід захворів, саме Бучма простягнув руку допомоги, покликав лікарів, дав грошей на їжу. Милосердя для нього не мало нічого спільного з поблажливістю, як тільки підопічний виздоровів, вимоги до нього потроїлись: пропустив багато, треба наздоганяти. Це був справжній вчитель. Він мав те, чого нинішнє покоління літніх і успішних не має, - вимогливість і відповідальність. Справжній вчитель - не професія. Це - покликання. Це - дар брати на себе відповідальність за все і всіх, що тебе оточують. Нажаль, справжній вчитель - вкрай рідкісне явище у нашій країні. Вимираючий вид. Скажете, перебільшую? Аж ніскільки! Коли востаннє учитель вашої дитини говорив з вами про її майбутнє? Коли ви бачили справжнє занепокоєння начальства тим, як у вас йдуть справи на роботі (мова не йде про ті ситуації у яких начальство особисто чи фінансово зацікавлене)? Коли ваші літні сусіди говорили вам, що думають про ваше життя-буття? Чи є у вас старша людина, яка, не боячись конфлікту, скаже вам неприглядну правду, не турбуючись про власний спокій і комфорт? Я знову й знову повертаюсь до однієї думки: суспільство не поділяється на вершки й низи. У нас всіх - однакова проблема. Я б назвала її проблемою "силіконового серця". Силіконові стандарти, у оточенні яких нам доводиться жити, впливають на наші серця, нашу свідомість набагато сильніше, ніж нам би хотілось і навіть сильніше, ніж ми можемо уявити.
Ось вам докази. Психологи провели простий дослід: десятьом підліткам 14-16 років показували кінокадри страждань людей і тварин. Кадри були документальні, не змодельовані і не зрежисовані. У цей час чутливі прилади фіксували фізичну реацію організму. Так от, тільки троє з десяти на фізичному рівні сприйняли побачене страждання як свій власний біль. Прилади зафіксували таку саму картину, як і при нанесенні фізичної травми. Решта семеро відреагували на побачене байдуже, картина їх фізичного стану не зазнала змін. Потім на їх місце прийшли десятеро літніх людей. І всі десятеро відреагували на побачене так, наче біль був їх власний. Висновок простий до мурашок по тілу: років через двадцять ми з вами будемо мати лікарів, вчителів, чиновників, керівників, співмешканців будинків і сусідів, які в принципі не зможуть зрозуміти, що таке чужий біль. Вони не будуть здатні співчувати, співпереживати, любити. Нам не доведеться на них розраховувати. Вони не будуть зумисне жорстокими, не видаватимуться монстрами. Зовні це будуть звичайні люди. А от серця у них будуть силіконові - штучні, абсолютно не здатні співчувати чужій біді, співпереживати чужий біль. Вони вже живуть серед нас, ось тут, поряд. Молодий чоловік, що працює водієм у нас на фірмі, розлучений з молодою дружиною. Десь зовсім недалеко росте його маленький син, якого батько не бачить і бачити не хоче. Думаєте, він визнає, що чинить підло по відношенню до дитини? Якби ж то! Він каже: "Коли мій син виросте, він мене зрозуміє". Поряд із молодиком живуть його двоє цілком дорослих батьків, і жоден із них не пояснить цьому молодому дурнику, що його син не тільки не зрозуміє його, він ненавидітиме свого батька, що зрікся його ще у сповитку. Це - люди із синдромом силіконового серця.
Душа холоне від думки, що вихователями покоління силіконових сердець є ми - люди літнього віку, ті, хто по досвіду, роках, мудрості повинен би бути вчителем. Ми вчителями не є... Ми мотивуємо своє небажання бути вимогливими до молодих дуже гуманними речами: ми, мовляв, натерпілись, нехай хоч вони поживуть ситим, спокійним життям, повним тих задоволень, про які ми могли тільки мріяти. Однак, будьмо чесними з самими собою: насправді ми - безвідповідальне й ледаче покоління. Ми зростали і мужніли у країні тотальної брехні й злодійства. Ми - нащадки зрадників, що оговорювали у сталінські часи своїх близьких, друзів, сусідів, щоб не потрапити до ГУЛАГу. Замолоду на роботі ми звикли робити вигляд, що працюємо, у той час, як держава робила вигляд, що нам платить. От так ми й навчились: якщо стати у темному куточку, сильно замружитись, - то ніхто не помітить наших проблем. А вони - проблеми ці - якось самі "розсмокчуться".
Коли я вперше серйозно замислилась, що таке є насправді християнство, була прикро вражена. Мені здавалось, що це має бути щось надзвичайно милосердне, терпляче, добре й комфортне. А воно, з його бескомпромісною вимогою повної, голої, неприкритої правди, відкрилось мені геть не комфортним. Християнство з його основним завданням: "ідіть і навчіть!" вимагає бути вчителем. Тобто брати на себе відповідальність і бути вимогливим до того, хто поряд. Воно дало мені розуміння: проблеми не розсмоктуються, вони не мають такої здатності. Вони мають тільки здатність накопичуватись. Щоб уникнути катастрофи їх треба вирішувати. А для цього вкрай необхідна вимогливість і безкомпромісність.
Найяскравішим прикладом вимогливості у моєму житті є давній вчинок мого покійного чоловіка. Якось вихователька дитсадка поскаржилась, що наш син вдарив іншого хлопчика поміж ноги. Мій чоловік, замість сваритись і читати нотації, взяв сина за болюче місце і легенько здавив.
- Боляче? - запитав на зойк малого, - а якщо ногою?
Син розплакався і пообіцяв, що більш ніколи такого не зробить. А на моє звинувачення у бездушності чоловік просто відповів: "Як же він зрозуміє, що таке "боляче", якщо сам цього не відчує?"
Християнство дало мені (через багато років після того випадку) розуміння, що люблячий батько не шкодує різки для своєї дитини. І це зовсім не означає, що батьки зараз же повинні кинутись обчухрувати зелені насадження. Однак, як ви думаєте, чому ті піддослідні підлітки не змогли фізично відчути чужий біль? З одного боку їх всіляко оберігають від болю, з іншого - їм кожного дня по тисячу раз на день показують смерть, тортури, загибель - по телевізору, у комп"ютерних іграх і навіть мультиках. Психіка дитини автоматично захищається від цієї навали жорстокості - вона просто перестає реагувати. На уявний біль. А згодом і на справжній. Виправити ситуацію можна повернувши її навпаки: не оберігати дитину від справжнього болю і жорстко обмежити споглядання болю уявного. От вам і відповідь на питання, чи потрібне дитині фізичне покарання. Не слухайте, що кажуть вам сучасні психологи. Прислухайтесь до Божої мудрості, яка каже: "Так, дитині потрібно покарання". Дитина має розуміти, що таке біль - фізичний, душевний, дитина мусить рости у атмосфері мудрої вимогливості. Вона повинна знати, що за жорстокий вчинок, зумисне зло її буде покарано. А батько (а надто ж більш емоційна мама) повинен у свою чергу розуміти, що покарання - не привід зірвати зло, чи випустити пару. Покарання - це урок правильного життя. І добра прививка від синдрому силіконового серця.
20.12.2010
ID:
239190
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.02.2011 10:03:16
© дата внесення змiн: 06.02.2011 10:03:16
автор: alla.megel
Вкажіть причину вашої скарги
|
