Сиджу, там ніч, тут теж,
лише самотні ліхтарі,
в темряві схилили голови
до землі, зажурено, я знаю,
вони хотіли б бути Сонцем,
освічувати все, без меж,
розумію, теж мрію маю,
чи зумію? - питаю в них,
вони мовчать, потупились
в асфальт, в сірий асфальт,
що вони там бачать?
Себе в дзеркалах калюж,
де вмирають краплі дощу,
даючи життя чомусь більшому?
Ні - базальтовий асфальт,
мов літери з газетних шпальт,
скільки він на собі тримає,
лиха і щастя, життя і смерті,
одночасно, хоча і сам є смерть -
сковує, як крига сковує воду,
землю, ось, що бачать ліхтарі,
кожну хвилину, секунду,
змушені бути свідками насилля,
насилля над свободою, над життям -
як тут не схилити голову.
ID:
235298
Рубрика: Поезія, Білий вірш
дата надходження: 17.01.2011 04:00:04
© дата внесення змiн: 17.01.2011 04:00:04
автор: Włodzimierz
Вкажіть причину вашої скарги
|