Шофер зупинив таксі біля в’їзду в покинуті квартали Похилої Пам’яті і повернувся до Макса.
- Вибач, друже, та всередину я не поїду,- його зморшкувате лице не ховало страху, на лобі завмерла крапелька поту,- та і тобі не раджу. Нашо тобі туди пхатися? Се, звичайно, не моя справа...
Макс поглянув на скло – вода плила безперервно, без єдиного пробілу, і по його спині холодом пробігло чергове погане передчуття. Світло заляпаних брудом фар вихоплювало із мороку гори сміття і арку входу, далі – стіна темряви.
- Гаразд, почекай мене тут. Ось двадцять жетонів, як постоїш п'ятнадцять хвилин – отримаєш ше.
- Тіки п'ятнадцять! Чув?- крикнув таксист в уже захлопнуті дверцята.
Розкривши у світлі фар неслухняний парасоль, Макс направився всередину Похилої Пам'яті. Чи почав він сумніватися?.. У такому місці всі сумніваються. Кілька кварталів, обнесені надзвичайно високим муром, знаходились за містом і уявляли собою шось типу гетто для інфекцій. Казали, населення вимерло, а раніше тут дотягали своє люди, хворі холерою, усіма видами прокази, неочумою і невідомими науці захворюваннями, які розвивалися і мутували настільки швидко, шо не можна було означити діагноз, не кажучи все про вакцини. Ця думка тверезила свідомість, робила його чистішим... Макс завмер. Краплі нервово падали на полотно і легким тремтінням віддавалися в долоню, стискаючу руків'я. Попереду темрява і сморід сміттєзвалища. Тишу порушував лиш шелест дощу і биття його серця. Таке гучне...
У правий черевик стала сочитися холодна вода. Макс починав усвідомлювати, шо зовсім не готовий іти далі, шо не зможе зробити свою роботу... Але шось уже переставляло його ноги, і він збагнув, шо йде, відсторонено крокує по безкрайому килиму з багаторічного перегною, пронизаного щільним прілим запахом. Поки очі його поступово звикали до пітьми, Макс уже хлюпав повністю мокрим взуттям, незграбно ступаючи по цій субстанції, шо місцями просідає від людської ваги. Незважаючи на ливень, у купі покиду копошилося кілька облізлих псів, він поквапом відвернувся, аби не побачити, шо їм слугує за трапезу.
Десь дуже далеко позаду спалахнула блискавка, на мить будинки довкола примарно зблідли і знов розтали у ледь проглядному мороці за сіро-коричновими шторами дощу. Макс крізь гуркітливий дощ почув, шо таксі від’їжджає. Він миттю обернувся і, здригнувшись, покрокував до єдиного будинку, в якому світилось вікно.
Макс увійшов і одразу ж відчув тихість вимерлого помешкання, шо якою-то дивною здатністю приглушувала негоду зовні. Зачаїлася мертва тиша. Анітрохи не бажаючи вслухатися в неї, він склав парасолю і попрямував до сходів, тихо шаркаючи взуттям по бетонній підлозі. Клацнув запальничкою і, супроводжуваний хлюпанням холодної води в черевиках, почав підніматися по ледь видимих сходах. Звуки його кроків і нерівного дихання тихо відлунювали в облуплених стінах, порушуючи їх самотній супокій. Доходячи до останнього поверху, він дістав із кишені цигарки, прикурив і став перевести подих. Захлопнув запальничку і поклав до кишені.
П’ятий поверх був суцільним, нерозділеним, з великим вікном на усю стіну, через яке темрява розріджувалася в сутінки. В одній руці парасоля. В пальцях іншої нервово тремтіла тліюча сигарета. Макс, побачивши людину в протилежному кінці приміщення, невправно викинув її осторонь. Силует був один – стояв, затуляючи собою освітлювач – хвилювання не вщухало. Пітніли долоні. Він засунув вільну руку в пальто і стис заспокійливий метал пістолета, шкіряні перчатки, розтягуючись, скригнули.
- Здрастуйте, пане Максе,- сказав силует, повільно наближаючись.
Стали видимі деякі контури. Середнього зросту, стрункий, атлетичної будови тіло. Зодягнений у класичний костюм, ідеально сидячий по фігурі. На незнайомцю не було ані плащу, ані пальта, надворі його не чекало ніяке авто. Дивно. Коли він підійшов ближче, Макс помітив, шо одяг був абсолютно сухий. В голові все плуталося, все було якось не так...
- Вам від боса,- чоловік простяг листівку, Макс відпустив рукоятку пістолета і дістав із кишені свою; чоловік узяв її, поглянув і викинув, Макс машинально послідкував його прикладу,- тепер, думаю, можна починати. Я представляю одну дуже впливову людину,- він підійшов до вікна і, вдивляючись у дощ, продовжив,- бос хоче співпрацювати з вами.
- Шо ви пропонуєте? - Макс силувався хоч трохи взяти себе в руки і робити те, що повинен.
- Поки не можу пояснити. Людство, бажаючи стати чимось більшим, шукало це завжди, - він обернувся до Макса, блиснувши волоссям, ідеально укладеним гелем, - а це, фактично, квиток до раю на землі, - людина виждала задумливу паузу, подивившись знову на дощ, - ніхто не зможе забрати це у вас ...
Повітря пахло шпиталем, старістю, мишачим послідом і чимось ше, шо асоціювалось із моргом. Від вогкості стіни вкрилися тонкою плівкою цвілі, на якій щось жерли слимаки, що залишали після себе сріблясті доріжки, які нагадували криві візерунки павутини, досить великої, щоб полонити людину.
Макс вийняв з пальта сталеву коробочку в формі фляги - міні сейф для зберігання хімічних реактивів.
- Мені потрібен зразок цього транка для експертизи.
- Це аж ніяк не транк, - на обличчі незнайомця спалахнула усмішка, він оглянув здивованого Макса поблажливим поглядом, - бос не хоче ризикувати, тому з собою я це дати не зможу. Експертиза тут недоречна. Ви маєте спробувати це прямо зараз. Знаю, це проти правил, але такими є наші умови.
Попався. З скроні по щоці потекла цівка поту, закляклий Макс дістав мобільник і набрав номер Кетто. Той відразу ж схопив трубку, голос був занепокоєний.
- Так, Макс, шо там?
- Слухай, тут не просто новий транк, а шось зовсім інше... Представник пропонує тут і зараз пробувати, говорить...
- От чорт! Тобі доведеться, інакше Безликий нас в порош...
Кетто напевно все знав з самого початку.
- ...гаразд,- Макс вимкнув телефон, упрівши і розуміючи, що іншого виходу, окрім як йти до кінця, вже не існує.
- Давайте наркотик.
Незнайомець вже тримав у простягнутій руці пристрій, схожий на інгалятор для астматиків.
– Одного вдиху буде достатньо,– людина посміхнулася, в темряві риси обличчя набули неприродної кривизни.
Пластикова трубка доторкнулась до зубів, Макс заплющив очі, натиснув дозатор і щосили вдихнув. Крижаний аерозоль дістався легень. І наче згубився там. Нічого не трапилось, він досі твердо стояв на ногах, розум ясний, але…
…ішли вздовж низького і тісного коридору, полум'я запальнички тьмяно висвітлювало стіни, завішені товщами старої павутини. Повітря важке, сперте, з сильним настоєм, притаманним виключно багаторічним підвалам. Повернувши пару раз, вони дісталися до заздалегідь приготовленого приміщення.
Усередині кімнати було ше холодніше, або так тільки здалося. Весь невеликий її простір висвітлювався підвішеним на стіну неоновим ліхтарем, тьмяне біле сяйво від полірованої сталі хірургічного столу відбивалося на потріскану бетонну стелю. Навколо прямо на підлозі симетрично розкладені п'ять ноутбуків. На дисплеях якісь, схоже, медичні програми всі показники на нульовій позначці. Непередавані кількості кабелів немов сплетення чорних сплячих змій, пов'язували якимось суперечним чином між собою ноутбуки і GPS модуль у кутку. На полірованому столі лежав усіяний перемикачами і тумблерами шолом, поруч десятки шнурів діагностики.
Макс, побачивши це, повільно поклав руку в кишеню і зняв зброю із запобіжника. Серце глухо забилося об грудну клітину. Здавалося, шо незнайомець чує кожен його удар. Тепер Макс починав боятися по-справжньому, все, шо відбувалось, з кожною секундою втрачало сенс, набувало якісь ненатуральні риси і все більше нагадувало кошмар. А людина просто стояла поруч, розглядаючи обладнання, немов нічого особливого у всьому цьому немає. У повітрі зависла тиша, Макс зняв зі спітнілих рук перчатки і поклав їх по кишенях, при цьому знову намацавши рукоять. Пережити страшну мить пострілу і просто втекти. Все одно куди. Йому завжди було все одно ...
- Знімайте весь одяг і лягайте на стіл.
Палець точно на курку, по спині ллються струмені ... Макс вийняв руку. Пістолет залишився в кишені, нагрітий до тілесної температури метал почав повільно холодіти. Тепер вже нічого змінити не можна. Імовірно, було не варто, але йому все ж таки доводиться ризикнути. Якщо коли-небудь це закінчиться, то у нього буде одяг, такий же новий, як на ньому зараз, людська їжа і теплий нічліг.
Макс поставив тростину парасолі до стіни, роздягнувся, поклав взуття з одягом в кутку і ліг. Знайомий холодний дотик столу, кругообіг спогадів і асоціацій, серце, не перестаючи, шалено стукало по ребрах, це відчувалося всім тулубом. У психіатричній клініці він лягав на такий самий стіл, його руки і ноги пристібали ременями, наліплювати контакти... І починався біль. Хоча він і приводив думки у відносний порядок, Макс його боявся і ненавидів, здавалося, шо одного разу біль просто не піде. Шо це - всього лише спосіб дати зрозуміти, шо одного разу він залишиться. Залишиться назавжди. І зараз, відчуваючи, як цей незнайомець у костюмі чіпляє на його вологе від поту тіло присоски, одягає чорний шолом, він міг тільки чекати. Шолом повністю охоплював голову, дозволяючи дихати крізь спеціальні маленькі отвори, розташовані на місці рота. Коли людина доторкнулася до ноги, Макс рефлекторно здригнувся.
- Не хвилюйтеся, це для вашої ж безпеки.
Він перетягнув кісточку ременем, потім іншу, потім кисті і груди. Дихання стало некерованим і нерівномірним, контроль було повністю втрачено.
- Перший раз буває боляче.
Він стиснув зуби, закрив очі і приготувався. Деякий час він так і лежав, паралізований страхом, не в силах уявити, шо зараз буде.
Зненацька шось увірвалось. Мов дві розпечені кулі увійшли в надключичні западини і пірнули вглиб тіла. Оглушливий. Гарячий. Біль. Воно стало розростатися, пускаючи нестерпно вогняні коріння усередину живота, грудей, обволікало жаром судорожно пульсуюче серце... Макс бився в судомах і марно намагався закричати, відчуваючи, як воно розгалужується, вповзає в його беззахисні тканини ... Припадок, здавалося, вже досягав свого апогею, але розжарені щупальця обгорнули хребет і блискавкою пішли вгору. Голова вибухнула. З горла плюхнув згусток крові, бризнув всередину шолома на обличчя, і поповз по жилавій шиї. Шось увірвалося в ікри і, перетворившись на рухливі нитки, стало рости всередині ніг, нещадно проникаючи в тремтячі м'язи. Нитки сіпнулися і вмить обплутали кістки. Ті немов приглушено вибухнули і перетворилися в пил - звук гуркотом прокотився по тілу. Він зрозумів, шо вже кричить, захлинаючись власною кров'ю. Почалися пульсації - воно заштовхувалось в хребет, з кожним ривком змушуючи завивати суглоби всього тіла, обвивалло хребет зовні. Упилося в руки. Живе, звивається. Макс навіть відчув, як проскрeбло по променевій кістці, і розпеченими гілками повзло вгору і вниз, проникаючи в усі волокна, не бажаючи зупинятися ... Воно заповнювало його повністю... Металеві нитки вирвалися з-під нігтів і, звиваючись, прошмигнули назад.
Біль різко зник, ніяких ознак агонії. Макс усвідомив, шо, нарешті, може хоч трохи зосередитися на своїх розтріпаних думках і дихає знову рухомою грудною клітиною. Він стоїть... але де? Очі відкрилися - перед ним широка вулиця, сонце відбивалося у вікнах довколишніх будинків. Повітря пахло парфумами дівчат і жінок, котрі проходили повз нього, вони посміхалися йому. Макс не міг зрозуміти, чи дійсно це все відбувається з ним, і витяг перед собою руку, а іншою доторкнувся до неї. Під долоню лягла біла накрохмалена тканина сорочки. Він здивувався. Ідеальне, бездоганне переплетення волокон, абсолютний білий колір. Класичні брюки, на яких з геометричною точністю відпрасовані стрілки. Чорні туфлі без єдиної порошинки - як дзеркало. Невже це все може бути? Він озирнувся, не здатний повірити. А люди продовжували йти повз і посміхатися.
Він схвильовано роздивлявся навколо. Все до неможливості реалістично. Всі відчуття, навіть легкий вітерець, до самих дрібниць правильні. Точні. Кольори, тіні, звуки, запахи – все. Максу одночасно хотілося залишитися тут назавжди і швидше залишити це місце. «…» ховалося за ширмою цих гарних картинок, приємних відчуттів. Було всюди. Він як ніколи ясно це відчував. Макс вкотре програв, знову попався в пастку. Він знав це напевно, відчуваючи, як закипілий страх вже вирує під сорочкою, починають прискорено пульсувати скроні, плоть повільно наливається важкістю ...
Все навколо втратило свій вигляд, помінялося в кольорах, розпливлося. Сам простір натягнувся до того, що загуло у вухах. Він застиг на місці, заціпенілий від жаху. Потрібно було шось робити, але шо ... Його тіло стало обліплюватись сталевими, тремтячими м'язами. Навколишнє миготіло з неймовірною швидкістю, ніби клацали одночасно мільярди фотоапаратів…
І тут обірвалась якась невидима нитка - все разом припинилося. Все. Ні відчуттів, ні запахів, ні звуків. Ні простору. Крім свідомості немає нічого. Навіть рота, щоб закричати, навіть очей, щоб побачити ніщо. Це тривало якусь мить і тут на свідомість обрушився простір, звалився час, і вони закували його в тіло. Разом з відчуттями, звуками, запахами і всім іншим. Макс відчув, шо лежить. Смерділо горілим м'ясом і кров'ю, шо запеклася. Не було сил, навіть щоб відкрити очі, і Макс провалився в безпам'ятство.
ID:
229666
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.12.2010 18:05:47
© дата внесення змiн: 20.12.2010 17:27:22
автор: Латишев Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
Смотрю тут уже развивается несколько сюжетных линий. Будем ждать что же случится дальше 
