Я продираю свій шлях. Рву. І падаю. Мрію, коли я один. Розпалюю вогнище. Трапеза. І потім знову продираю свій шлях. Шлях до старості. І всі проблеми зникають. І крок за кроком я прямую вперед. Я тяжко продираю свій шлях. Інколи божеволію. Інколи падаю. Навколо буває стільки негараздів. Стільки разів можна було померти. Але я далі мрію, коли я один. І мої мрії завжди живуть в мені. Зранку, коли я встаю, я продираю свій шлях. І в мріях я спочиваю, коли один. Я продираю шлях додому. Шлях тишини. Шлях до музики. Продираю шлях у молодість та у старість. Поміж запитань і відповідей. Запитання і відповіді – вони як люди помирають дуже швидко. Але їх стає все більше. Тільки люди продирають свій шлях. Як і я. З широко розкритими очима, я ними спалюю турботи. З гарячим серцем. Інколи із кам’яним. Повзу. Лечу. Ламаю руки. Ноги збиваються до крові. Іду і продираю шлях. Приймаю ванну в озері з чиїхось сліз. Такий слабий і кволий. Одна рука підняти іншої не може. Кричу по допомогу. А потім мрію, коли я один. Мрію, аж до божевілля. І далі йду: до музики, до тишини, до музики до тишини, до музики до тишини… І мрію, коли я один.
12 квітня 2010 01:39