МІЖ СВЯЩЕНИКОМ ТА ВОРОЖБИТОМ.
1. Постановка питання.
Роздумуючи над образами благочинного та кобзаря Волоха, персонажів поеми Т. Шевченка “Гайдамаки”, важко не помітити посутній між ними антагонізм. Зокрема, Волох, який співає багато жартівливих пісень, нехтує молитвою перед початком повстання:
Ідіть же ви та молітесь,
А я доспіваю. [91; 1>
Його разом з іншими веселунами навіть довелося спиняти отаманові, який приготувався слухати ченця:
Цу-цу, скажені! схаменіться!
Бач, розходилися! А ти,
Стара собако, де б молиться,
Верзеш тут погань. От чорти! [92-93; 1>
Те саме, напевно, крикнув би кобзареві і благочинний.
Звичайно, ми не збираємося стверджувати, що хтось не усвідомив сенсу народного зібрання у Холодному Яру. Навпаки, вже у першій своїй пісні Волох фактично проводить паралель між Коліївщиною та визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького. І взагалі, кобзар намагається допомогти повстанцям – якщо не ділом, то словом. Він підтримує бойовий дух протягом цілого походу. Він оспівує подвиги гайдамаків, створюючи пам’ять для прийдешніх поколінь. Але все одно очевидно, що цей герой особливий і що не просто так він приєднався до повстання.
2. Деякі особливості образу Шевченкового кобзаря.
Прямого зіткнення між героями не відбувається. Отже, для дослідження конфлікту доводиться обирати опосередковані методи. І спочатку слід звернути увагу на певну символічність постатей. Зокрема, Волоха ми вперше зустрічаємо “під дубом” (“а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки”). Благочинний, як відомо з розділу “Свято в Чигирині”, проповідує біля церкви. Проаналізувавши символіку “дуба” та “храму Божого”, можна вийти на протиставлення язичества та християнства. Тобто, кобзар у поемі Шевченка постає нащадком давніх жерців, які володіли душами людей ще до зміни віри в часи Володимира Великого. Але констатація конфлікту, що ґрунтується на релігійних протиріччях, не може нас задовільнити. Тому що самі релігії є виявом глибинних історичних процесів, які визначають долю усієї цивілізації.
Осягнення цих процесів розпочнемо з розгляду деяких аспектів образу іншого Шевченкового кобзаря – Перебенді, героя однойменного твору:
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова розмахав,
Щоб люде не чули, бо то Боже слово,
То серце по волі з Богом розмовля,
То серце щебече Господнюю славу,
А думка край світа на хмарі гуля.
Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б’є… [52; 1>
Усамітнення, “могила”, розмова серця з Богом, а також порівняння думки з птахом є для нас дуже важливими моментами. Вони не лише вказують на широту поетичного погляду, але й дозволяють дослідити постать народного співця на значно глибшому міфологічному рівні. І тут нам не обійтися без досягнень аналітичної психології, яка стверджує, що людська свідомість закорінена у колективному позасвідомому і що між двома частинами психіки відбувається постійний обмін. Колективне позасвідоме К.-Г. Юнг та його послідовники часто порівнюють з потойбіччям, в якому мешкають боги, а також різні істоти, добрі і злі – вони представляють залишки архаїчної свідомості, відображаючи (у розібраному вигляді) стародавні уявлення про світ. Позасвідоме активізується, наприклад, під час сну, коли до людини приходять приємні, дивовижні або жахливі видіння. Їх дуже багато - тисячі, але всі вони зводяться до значно меншої кількості архетипів. Простіше кажучи, архетипи об’єднують образи з позасвідомого, класифікуючи їх за приналежністю до різних міфічних постатей або явищ.
Колективне позасвідоме в контексті людської особистості може виконувати рекреаційну та креативну функції. Тобто воно дозволяє відпочити і здобути нові ідеї для творчості. Є ще одна функція – про неї ми можемо говорити, аналізуючи образ Перебенді.
Як відомо, кобзар ховається “В степу на могилі”. Цікаво, що в російськомовній повісті Т. Шевченка “Близнецы” на вершину пагорба підіймається Г. Сковорода, який навчав музичному мистецтву молодого Никифора Сокиру: “Мистик-философ, бывало, наденет на себя серую свытку, накроет голову соломенным брылем, флейту в руку и марш куда глаза глядят. . Бывало, пойдет в Березань, в 30 верстах от Переяслава. По дороге зайдет на древнюю высокую могилу, называемую Выбла, и зайдет на могилу единственно за вдохновением. И, почерпнувши из недр ее малую толику сего богам единым свойственного дара, спешил делиться сею благодатию с другом своим Якимом Лукашевичем в Березани” [16; 2>. Тут потрібно зауважити, що сходження героїв на пагорб відбувається не лише задля натхнення – у вузькому розумінні цього явища.
На переконання К.-Г. Юнга та його послідовників, “могила”, “гора” або просто “узвишшя” вказують на позасвідоме і символізують – на міфологічному рівні – місце одкровення, місце спілкування з потойбічними силами. [418; 3>
Отже, співаючи на самоті, Перебендя водночас отримує або, принаймні, намагається отримати знання, які є недоступними для звичайної людини. Згідно твору, думка кобзаря
Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає;
Послухає моря, що воно говорить,
Спита чорну гору: “Чого ти німа?” [52; 1>
“Сонце”, “море” і “чорна гора” приховують щось важливе. Напевно, це інформація про облаштування світу на наріжних рівнях. Можливо, ця інформація допоможе облаштувати і людське суспільство.
Тепер, розглядаючи наведені вище уривки, звернемо увагу на порівняння думки Перебенді з ширяючим “орлом сизокрилим”. Як вважають послідовники К.-Г. Юнга, “птах” виступає одним із символів, за допомогою якого свідомість отримує доступ до змісту позасвідомого. Дж. Хендерсен пов’язує цей символ з постатю шамана – знахаря, первісного майстра ініціацій. [180; 4> Адже шаман, згідно давніх вірувань, здатний “залишати” своє тіло і літати по світу. Дослідник зазначає: “У даному випадку птах утілює специфічну природу інтуїції, що працює через “медіума” (посередника), тобто індивіда, спроможного отримувати знання про віддалені події – або факти, про які свідомо він нічого не знає й знати не може, – входячи в трансподібний стан”. [180; 4>
Повертаючись до кобзаря Волоха, потрібно сказати, що він теж має ознаки людини, яка спілкується із сакральним світом. Розглянемо наступний уривок:
З а п о р о ж е ц ь
...правду старий співа, як не бреше. А що б то з його за кобзар був, якби не волох!
К о б з а р
Та я й не волох; так тілько – був колись у Волощині, а люде й зовуть Волохом, сам не знаю за що. [88; 1>
Чужина – символізує позасвідоме, яке ототожнюється з потойбіччям. Тому подорож за кордон – на міфологічному рівні – може прирівнюватися до спроби духовного пізнання. Ясна річ, Шевченків кобзар не вважає себе “занадто розумним” і не бачить чогось особливого у відвідинах Волощини. Він, напевно, не затримувався довго на одному місці і, можливо, побував ще у якійсь країні. Проте мандри по світу не минають даремно. Людина, яка подорожує, набуває специфічного досвіду: знайомиться з культурою інших народів, переймає дещо з їхніх звичаїв, а також бере на озброєння найпривабливіші положення їхньої життєвої мудрості. Повернувшись додому, мандрівник може вразити співвітчизників якимись діями або висловлюваннями. І не дивно, що до кобзаря з поеми “Гайдамаки” причепилося це ім’я – Волох. Для простого люду він – майже іноземець, він – представник якогось іншого світу, він – ніби й схожий на інших повстанців, але чимось таки від них відрізняється.
На потойбічність кобзаря вказує і його фізична вада – сліпота.
3. Міфологічна еволюція постатей священика та ворожбита.
Зараз спробуємо ближче придивитися до тертя між Волохом та благочинним. Оскільки конфлікт цей носить прихований характер (прямого зіткнення не відбувається), то дослідити його потрібно на глибинному міфологічному рівні.
Ми уже зазначали, що Волоха можна розглядати як нащадка язичеських волхвів, або шаманів. Образу кобзаря у творчості Т. Шевченка взагалі відведено особливе місце. Таким чином поет відображає народні спогади про Золотий Вік, про казкові часи, коли ще не було поділу влади на духовну та світську – коли, як стверджує митрополит Іларіон (І. Огієнко), князь “був тільки військовим провідником та охоронцем родів” [342; 5>, а керували усім жерці, або волхви – фахівці у зносинах з божеством.
“Люди вірили, – пише митрополит Іларіон, – що волхви мають надлюдські знання, що вони віщі, відуни, що вони добре знають, чим і як уласкавити богів, а тому стоять близько до них”. [174; 5> Волхви могли бути лікарями. “Поет – це також волхв, жрець, – зазначає дослідник, – бо знає божу волю й уміє по-божому говорити. От чому поети, співці в давнину виконували й ролю жерців. Вони вважалися людьми, близькими до богів…” [189; 5> Митрополит Іларіон вказує, що під час молитви волхви впадали в екстаз – “вертимоє плясаніє”. [175; 5> Ці чарівники, згідно вірувань, могли перекидатися на звірів – “стають конем, вовком, хортом чи птахом, як до потреби”. [185; 5>
Будучи провідником роду, жрець також визначав адекватне ставлення до оточуючого середовища, зокрема, до представників інших племен. Наполягаючи на необхідності триматися певної межі – визначеної самими богами – він сприяв збереженню життя і зводив до мінімуму негативні впливи.
Однак племена розросталися, збільшувалися чисельно і потребували нових засобів до існування. Матеріальні інтереси почали брати гору. Відповідно і влада перейшла до осіб, які були спроможні їх задовольнити. Тобто, до представників військової касти. Часи правління добрих чарівників – минули.
На переконання К. Юнга та його послідовників, сучасна людина характеризується егоцентризмом, в результаті чого її свідомість позбавляється можливості вільного спілкування з позасвідомим, зі світом богів – як із чимось забобонним і таким, що не має права на існування. Людина відгороджується від власної суті, відмовляючись від ідеалу цілісного індивідуума. [214; 6> Звичайно, ця тенденція корінням сягає сивої давнини. “Заради престижу орди, клану, до якого він належав, воїн ставив на кін власне життя”, – вказує С. де Бовуар. [75; 7> Тому воїн, якого можна ототожнити з раціоналістичною Его-свідомістю, поставив під сумнів настанови жерця – особливо, якщо вони йшли у розріз з матеріальними інтересами племені.
Історія подає нам багато прикладів зіткнення світської влади з духовною. Однак, здається, найголовнішим наслідком згаданих подій стало те, що жерців позбавили, сказати б, монополії на Істину. Ясна річ, до них могли прислухатися. Але останнє слово залишалося за князем-воїном.
Зазнавши страшної поразки, волхви неодноразово робили спроби повернути світ до колишнього стану. Звичайно, усі зусилля були марними. Тому частина жерців пішла на компроміс із військовою кастою, зберігши за собою, принаймні, важливе місце у суспільстві. А ті, що не бажали коритися, повтікали до дрімучих лісів, пустель та неприступних гір – і звідти, впливаючи на людей, продовжували боротьбу.
Описана ситуація засвідчила розкол, сказати б, єдиного духовного середовища Відтоді ідейний розвиток цивілізації відбувається між антагоністичними центрами, які представлені двома постатями – умовно їх можна назвати “священик” та “ворожбит”.
4. Щаблі конфлікту.
Завдяки вдалому переосмисленню ролі представника вищих сил священик посів одне з провідних місць серед людей. Певним чином він уособлює аполлонічне начало – “відчуття міри, самообмеження, свобода від диких потягів, мудрий спокій”. [65; 8> До спілкування із сакральним світом священик ставиться дуже обережно. Можна припустити, що воно обмежується церковними догматами. Священик принципово відмовляється від прямого управління суспільством і повністю передає це право військовій касті.
Ворожбит, відповідно, не зумів знайти грунт під ногами у сучасному середовищі. Зміст його постаті відображає Арлекін: “заплутавшись в ідеалах денного світу, він вдається до подорожі Підземним Царством, проходячи глибоке минуле, божевілля, відьомські шабаші та химеричні видіння, повертаючись до діонісійних оргій”. [89; 9> Ворожбит успадкував демонічні риси жерця.
На перший погляд, маємо справу з деструктивним началом. Але загалом падіння у хаос не є безцільним. Це – “спуск до печери ініціацій і таємного знання, шестя крізь психічну історію людства, що має відновити цілісність поглядів за допомогою родової пам’яті. Це побачення з Праматір’ю-природою, яке підійме життєвий тонус невдахи”. [90; 9> Тобто, ворожбит уже несе на собі ознаки наступних стадій розвитку. [91; 9>
Але наступні стадії означають знищення сучасного світу. І священикові це, ясна річ, не подобається. Він настільки зрісся з “сьогоденням”, що не уявляє собі якогось іншого життя. Навіть Апокаліпсис, який не заперечує, зокрема, християнська теологія, є для священика швидше карою, ніж початком якісно нового існування.
5. Гайдамаки між священиком та ворожбитом.
Образ кобзаря у Шевченка наближається до ворожбита, адже характеризується ущербністю, яка вказує на потойбічність. “Старий та химерний”, – сказав поет про Перебендю. Кобзар загалом знаходиться поза сучасним суспільством. Він може бути почутим лише за однієї умови – коли послаблюється вплив священика. Власне, така ситуація й склалася серед українського народу, Церква якого або ледве жевріла (у межах Речі Посполитої, коли відбувалася Коліївщина), або й просто була ліквідована (у Російській Імперії, коли жив Т. Шевченко). Отже, ворожбит мав змогу хоч якоюсь мірою відновити взаємини, що були на початку Цивілізації, коли жерці керували племенами. І не дивно, що кобзарі користувалися великою любов’ю серед нашого люду. І Т. Шевченко завжди ставиться до них з пошаною. Лише у містерії “Великий Льох” ми зустрічаємо якусь іронію щодо постатей народних співців. Мова про трьох лірників.
А ось критика на адресу священиків (тим більше ксьондзів та єзуїтів) у поета лунає дуже часто. Причина – відома. Представники Бога на землі не відповідають ідеалам Добра та Справедливості. У цьому плані образ благочинного є особливим для Шевченка, адже це – позитивний образ церковника.
Благочинний освячує виступ гайдамаків, вказуючи на порушення людських принципів існування. Ось його промова:
Од Конашевича і досі
Пожар не гасне, люде мруть,
Конають в тюрмах, голі, босі…
Діти нехрещені ростуть,
Козацькі діти; а дівчата!..
Землі козацької краса
У ляха в’яне, як перш мати,
І непокритая коса
Стидом січеться; карі очі
В неволі в’януть; розкувать
Козак сестру свою не хоче,
Сам не соромиться конать
В ярмі у ляха… горе, горе! [93; 1>
Тобто, герой поеми каже, що всі можливі межі давно перейдено і що аполлонічний ідеал у сучасному світі втрачено, тому треба брати до рук зброю і виправляти світ.
Однак слід зауважити, що благочинний не очолює гайдамаків – ба навіть не йде з ними у похід. Між священиком та воїном існує дистанція, як, наприклад, між Богом та святим. Ідеальний воїн повинен прислухатися до настанов служителя церкви, але впроваджувати в життя ідеали Добра та Справедливості він має цілком самостійно.
Натомість Волох і надалі супроводжує повстанців. Ба навіть співає для них під час бою. Особливо вражаючим є те, що пісні кобзаря, які часто лунають на тлі пожежі та руїн, носять жартівливий характер. Тут, звичайно, Т. Шевченко на повну потужність використовує естетику жаху. Але ми спробуємо розглянути співанки Волоха з точки зору аналітичної психології, щоб, наскільки це можливо, зрозуміти його загальне ставлення до оточуючих подій.
Неважко помітити, що у деяких піснях присутнє іронічне потрактування взаємин між чоловіком та жінкою. Наприклад,
Ой гоп таки так!
Кличе Гандзю козак:
“Ходи, Гандзю, пожартую,
Ходи, Гандзю, поцілую;
Ходім, Гандзю, до попа
Богу помолиться;
Нема жита ні снопа,
Вари варениці”.
Оженився, зажурився –
Нічого немає:
У ряднині ростуть діти… [91-92; 1>
Або:
Ой гоп, гопака!
Полюбила козака,
Та рудого, та старого –
Лиха доля така. [111; 1>
І далі:
Старий рудий бабу кличе,
А та йому дулі тиче:
“Одружився, сатано, –
Заробляй же на пшоно;
Треба діток годувать,
Треба діток одягать.
А я буду добувать,
А ти, старий, не гріши,
Та в запічку колиши,
Та мовчи, не диши”. [111-112; 1>
Або ще:
Ой сип сирівець
Та криши опеньки:
Дід та баба,
То й до ладу –
Обоє раденькі. [112; 1>
Які ж висновки можна зробити, читаючи ці рядки?
Із настанов К. Юнга ми знаємо, що позасвідома мудрість, яка є підвалиною щастя, може являтися чоловікові у жіночому образі (Аніма). [117-120; 10> Отже, Волох, по суті, глузуючи з подружнього життя, вказує, що в сучасному світі неможливо знайти долю. Адже проблема сучасного світу полягає у відірваності від сакральних сфер, тому й виправити його неможливо.
Тут кобзар кардинально розходиться з благочинним, який вірить у можливість “розкувати сестру”, тобто, здобути долю за допомогою зброї.
Також у піснях Волоха наскрізними є шинкарські мотиви:
Ой гоп того дива!
Наварили ляхи пива,
А ми будем шинкувать,
Ляшків-панків частувать. [92; 1>
Або:
Я оддам, я продам
Кумові хатину,
Я куплю, я зроблю
Яточку під тином;
Торгувать, шинкувать
Буду чарочками… [108; 1>
Якщо скористатися методом аналітичної психології, то “шинкувати” означає – насилати божевілля. У нашому випадку це божевілля має бути передане сучасному світові, щоб його зруйнувати і перетворити.
Власне, Волох пропонує гайдамакам перейти до якісно іншого існування. Напевно, кобзар “мріє” про повернення до суспільних зв’язків, які були за родово-общинного ладу, але на значно вищому рівні. І під кінець поеми ми бачимо, що “програма” Волоха виявляється більш живучішою, ніж настанови благочинного. Руйнуючи маєтки, костьоли та католицькі школи, повстанці знищують самі підвалини сучасного світу, в якому неможливо жити за законами Добра та Справедливості.
ПРИМІТКИ.
1. Шевченко Т. Твори в п’яти томах. – К., 1984, Т. 1.
2. Шевченко Т. Твори в п’яти томах. – К., 1985, Т. 4.
3. Яффе А. Символизм в изобразительном искусстве. // Сб. “Человек и его символы”. – СПб., 1996.
4. Хендерсен Дж. Древние мифы и современный человек. // Сб. “Человек и его символы”. – СПб., 1996.
5. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992.
6. Нойманн Э. Творческий человек и трансформация. // Юнг К. Г., Нойманн Э. Психоанализ и искусство. – Б.м., 1996.
7. Де Бовуар С. Друга стать. – К., 1994, Т. 1.
8. Ницше Ф. Рождение трагедии из духа музыки. // Фридрих Ницше и русская религиозная философия. – Минск, 1996, Т. 2.
9. Юнг К. Пикассо. // Юнг К. Г., Нойманн Э. Психоанализ и искусство. – Б.м., 1996.
10. Юнг К. Об архетипах коллективного бессознательного. // Архетип и символ. – М., 1991.
ID:
176268
Рубрика: Інше
дата надходження: 09.03.2010 07:49:44
© дата внесення змiн: 09.03.2010 07:49:44
автор: gudzyk
Вкажіть причину вашої скарги
|
