Я - плоть твоя і кров, тату. Чому ж ми мовчимо довгі-довгі роки? Чому ми чужі?
Ти пішов, коли мені був тільки рік. І більше не повертався.
Пам'ятаєш нашу зустріч у мої п'ятнадцять?
Буяло сонце, шаленіла від зросту трава, а ти біг із кузні.
Мене зустріла першою твоя дружина. Обцілувала, назвала синочком і повела вулицею села, що піднімалася вгору.
А ти біг за нами, не маючи сил ні наздогнати, ні крикнути.
Врешті, щось змусило мене обернутися.
- Он хтось біжить.
- То твій батько.
Я зупинився. Ти почав наближатися до мене, а я не впізнавав тебе. Ти був зовсім не такий, яким уявлявся мені по старих фотографіях і розповідях бабусі. І якби ми колись у житті випадково зустрілись, то пройшли б мимо, не впізнавши один одного.
Від цієї думки я увесь здригнувся.
Ти схопив мене в обійми, тричі поцілував у щоки і назвав синком. І пішли ми утрьох у чужу мені хату.
Цілий місяць я гостював у тебе. Ходив на ставок, смагнув на сонці, знайомився з родичами, копав картоплю.
Ми так не розпізнали один одного, не почули поклику генів і нервів, не збагнули жахливості свого становища.
Чому ти пішов тоді, коли мені був тільки рік? Мені так не вистачало твоїх дужих рук, твоїх глибоких очей, твоєї печальної малослівності... За все дитинство я ні разу не вимовив слово "тато".
...Минуло ще п'ятнадцять літ.
Я майже забув про твоє існування і, мабуть, не впізнав би знову. Та одного разу мене кинуло в холодний піт. Був ранок сонячного дня. Моєму синові виповнювався рік.
І я збагнув, тату, що мій син - це теж твоя кров, твої нерви і гени. Але тебе не було в ту мить із нами, не буде і в інші...
І цю порожнечу не переступити, не заповнити, не загоїти ні мені, ні твоєму онукові.
1982