Звалище поглинало Місто і Андронович це ясно бачив. Так , Місто і породило Звалище, але це не Рим, тут діти пожирають своїх батьків. Сонце сідало, Андронович знав, що коли сонце сховається за величезну кучу на заході тут настане час щурів. Вони і зараз не дуже ховались але із заходом ... Треба йти додому. Та і Юрчик чекає.
Андронович викинув цигарку, тяжко встав, і вийшов із сторожки. Перевірив замок у клітці, за звичкою — куди вони дінуться і почав спускатись стежиною до річки. Холодно. Моросить майже як сніг. Так зима незабаром. Хоча ця річка не замерзає навіть у найлютіші морози. Та і на Звалищі завжди тепло — гниль.
Стежка привела до халупки. Притулившись спиною до стіни, присівши сидів Юрчик, намагаючись слиною поцілити у комах, що бігали у нього під ногами. Андронович присів поряд.
-Холодно внучку ?
-Так.
-А я тобі рукавички теплі приніс.
Андронович дістав загорнутий в газету пакунок.
-А звітки вони ?
-Пам”ятаеш собачок у клітці ?
-Так.
-А це від них подарунок.
