Настанова 1
Писати вірш не складно:
Потрібен тільки стіл і ручка,
А далі буде видно,
Що ти за получка!
А якщо стола не має,
Сідайте сміло на підлогу.
А якщо і її немає –
То ви поет від Бога.
Тож берем у руку ручку,
Бажано в ту, якою вмієте писати,
Аркушів паперу кучку,
І розпочинаєм букви малювати.
Намалювавши зо дві, зо три – потрібно відпочити
Від цієї складнющої роботи.
Поетам вкрай не можна наврочити
Перетрудження й скорботи!
Найкращий відпочинок: піти щось попоїсти,
Навідатись в шинок і на диван залізти.
Випити пивця під добру відбивну,
З'їсти щей сальця під чарку самогону,
Перепустити ще і ще одну,
А потім можна йти додому.
Прийшовши, вмить за стіл писати.
Написавши ще зі слово,
Щось починає „попускати”
І вже не так все кольорово.
У цьому разі краще йти до кума, друга, свата
Чи до троюрідного брата.
Із собою звісно прихопивши
Літрочку горілки.
Ну і як годиться, чарчину пропустивши
За останні вдалі понеділки,
Вирушати у дорогу.
Не завадить ще й завітати у шинок,
Щоб ще раз помолитись Богу
І відвідати вчорашніх тих дівок,
Що вміло, в танці, задирали ногу.
„Полірнути” все пивцем
І скоріш чимчикувати,
Бо можна й не дійти,
Тай „замерзнути” живцем,
Не дуже файно.
А як іти, гарно так співати,
Про те, як ти лицем
Вляпавсь у лайно,
Як облаяв всіх у „РАЙОНО”
І як вмілим ти слівцем
Засвітився у кіно.
Прийшовши же ж до друга,
Відразу врізати у „морду”,
Бо цей дурисвіт і папуга
Мав вдачу славну й горду.
Але як бити – зачепитись,
Впасти і п'ятами накритись.
А далі, в ранці, спохватитись
Від страшенного похмілля
Та й ще з підбитим оком,
Думки: „Мабуть вчора десь було весілля,
Чи я когось вітав із новим роком?”
Але раптом, друг-спаситель зве до столу.
А там: графін холодної горілки,
Сало, квашена капуста, огірки слабенького посолу,
І дві срібненьких вилки.
Ти, вминуті за столом,
Із повним гранчаком,
Вивідуєш у друга, що се вчора сталось.
А він поважно, надутим індиком,
Скаже: „От ти вчора нализалось!”
А ти: „Ні, ніколи!”, – випиваючи у друге.
„То все дівки у проклятого Миколи,
Наливали й пили, мов з калюги,
А я ж бо тільки трішки, десь із літру самогону,
Пивця відерце, ковтнув ще рибку ту солону,
А потім як забилось в мене серце,
Думав уже все, небачити Божого закону.
Та раптом підійшла до мене дівка й каже:
„Мабуть, нам треба лікуватись!”
Зараз, каже, почекай буде литися горілка
І ніяке серце, враже, вже не буде бідкуватись.
Далі пам'ятаю, лиш пісні, братання,
Ніч шаленого кохання,
Випивання, розливання
І відчайдушного горлання…
А насправді я поет, пишу поему.
Просто вийшов трішки відпочити.
Зайшов в шинок, прочистити систему,
А там бац, дівки стали все просити
Випити одненьку.
От бач, старенький, до чого все це привело!”
І ось, у тебе, язик як помело,
Все тріскотить, торочить,
П'є і ще більше хоче.
А друга потехеньку розвезло
І він став потехеньку натякати,
Мовляв, поїхали на дискотеку!
Бо душа хоче танцювати.
І відразу дістали телефонну картотеку,
Стали номери дівок шукати:
Ні, з цією тільки у бібліотеку,
Зцією в банк по іпотеку.
О, а ця так нічогенька,
Нумо дзвони її хутенько…
І тут ти з другом біля входу,
Пиво п'єш, як воду.
Ще от трішки і зайдем,
А там дівки і сад Едем.
І от – четвер,
Макітра мов гарбуз.
Думки: „Мабуть я вмер!”
А в животі хтось грає блюз.
От коти, злісні волоцюги, наклали
І хутко повтікали,
А ти пива так бажаєш
Та лиєш тільки воду.
А як горілочку згадаєш,
О, Боже милий, дайте соду!
У вечері вже й можна попоїсти,
Гарно так за стіл засісти.
Попоївши, треба пописати,
Настав час гульки всі згадати.
Лягаєш на бочок
І пишеш таке от, на зразок:
„Суцвіттям жадоба, у душу впадає,
За нею слідкує і користь.
Людину, мов худобу, жовчю напуває
І сумління запрягає в сірість.
Живеш для когось із них,
Живеш на вітрині.
Але ж геноцид притих
У цьому магазині.
Геноцид для вільних – накази,
Сліпі й недбалі накази,
Нездарних полководців.
Геноцид відрази
Повноводних мазутою колодців.
От, щось зажевріє, а потім?
А потім безслідно зникає
У чиємусь голодному роті.
І серце більше не палає,
Знудившись в роботі.
Хтось кричить, хтось сміється, хтось плаче,
Хтось роботящий, хтось ледачий,
Але ніхто, ніхто не баче
Вежі, заввишки з долоню,
Вежі, у колір лимону.
Все ж, нам вистачить водню,
Щоб скинути із трону
Стрімке жадання влади,
Нашої нікчемної громади…”
Ти прокидаєшся і кидаєшся писати,
Та все відразу забуваєшся,
І розпочинаєш мізкувати.
Пишеш, щось таке от, назразок,
Мов невдалий колобок:
„Гарний сон мені наснився,
Поки я оце носився.
Там я склав гарненький віршик,
Але трохи нудьгуватий.
Хлебнути б самогону ківшик,
Отоді й бо зміг його я написати.
Не гірше чим Шевченко,
Як його, Тарас!
Але не той вже час,
Треба писати щось новеньке.
Ось, наприклад:
„Все йде, все минає. І часу немає…”
Ні, це вже десь було,
Комусь це добренько припекло.”
І, о диво, в тебе вийшов цілий стовчик,
Нового вірша.
І ти радієш немов хлопчик,
Що за косу спіймав дівча.
Перший урок скінчився,
Головне розпочати.
Головне щоб мозок запалився,
А далі будуть наливати.
Настанова 2
І от – ви поет!
А це – потрібно обмити.
Ідете в буфет,
З друзями горло мочити.
І сидячи за столом,
Вам згодиться ваше вміння римувати.
Щоб не видатись ослом,
Ви вміло розпочинаєте горлати
Оду своїм друзям:
„От ти, Миколо – справжній хряк,
Хропеш ночами ти, як трактор в лузі.
Чому це ти закляк?
А ти Юрась,
Ну що тобі казати,
Такий собі слизький карась,
Тебе і не спіймати!
А ти, Віктор, переможець
У війні з зеленим змієм.
Ти наш славний запорожець,
Що забув, де в рака шия!
І опісля дзвінкого горлання,
Щось летить у пику...
То друзі зрозуміли намагання,
Твого вранішнього крику.
Коли тобі надавали стусанів,
Нумо швидко випивати.
Гірку, пшеничну, з наших щедрих тих ланів,
Що ніяк не можем занедбати.
І ось хильнувши чарку, розумієш:
Спровокував ти грізну сварку із тим чого не вмієш.
Ллється горілочка рікою,
Огірочки смачно йдуть.
А дівчата все кращі всі собою,
Теревені все ведуть.
І коли всі вони вже гарні –
Знайомитись пора.
Зачиняти в барі ставні
І танцювати гопака.
Ранок – дивна доба:
Прокидаєшся – не сам,
Та ще й якась „сапа”,
Каже: „Все віддам,
Тільки мамі не кажи!”
А ти їй кажеш: „Там!”
І хутко десь біжи.
Тут, ти в дома – чудесія.
Немов пророк-месія
Із підбитим оком,
Забігаєш ти до хати.
Одним і другим скоком –
До своєї світлої кімнати,
Та що за чорт: там сидить і батько й мати,
А ти не знаєш, що й казати.
Батько, нічого не сказавши,
Просто б'є у пику,
А мати, давай галасувати.
І от ти, слова дібравши,
Не в'яжучи лику,
Давай по рядках чимчикувати:
„Я, ну це, як його – стомився,
Цілу ніч я працював.”
„Краще б похмелився!”, –
Грізно батько відказав.
І ось, ти знову за столом,
Із батьком п'єш вино,
Заїдаєш молоком,
Щоб похмілля десь пішло.
А випивши ж вина, тягне далі.
Мабуть то космос кличе,
А там гарненькі кралі
І із друзів віче.
І ось, знову те кафе,
За яке, ти, на горіхи отримав.
П’єш, смакуєш „Шардоне”,
Наче, ніхто на тебе і не гримав!
Випивши з півлітру,
Забігає до тебе „мисля”, і каже:
„Випий ще із кварту,
Тобі таке натхнення ляже,
Що напишеш краще Сартра!”
І ти п’єш, п’єш, п’єш,
Доки за столом не злягаєш!
І тобі знову сниться,
Що ти славетний поет.
Пам’ятник тобі із криці
І при житті сонет!
Та, раптом, підходить білочка,
І щось варнякає!
Пригає із гілочки на гілочку,
Та бридко патякає:
„От ти алконавт! Непутящий вітрогон!
Вправний астронавт на планеті „Самогон”.
Коли вже будеш щось писати?
От тобі тема, яку можеш розібрати,
А потім бити „Римі” на поклон!
Напиши щось про життя мрійливе,
Чесно без „підливи”...
Сказавши це, вона хвостиком махає
І просто так зникає!
А ти прокидаєшся
І хутко за чарчину хватаєшся,
Бо наснилась чортівня,
От її забути і намагаєшся.
І от наступного дня,
Ти вже не всміхаешся,
Бо страшенно болить голова.
І ти всього лякаешся,
Немов чоловіків вдова.
На годинник зирк:
Опів на третю; понеділок.
Думок літає цирк:
Скільки ж було „карафінок”?
І з „рум’яним” лицем,
Ти додому чимчикуєш.
А у голові, уявним олівцем,
Картину малюєш:
Отже білочка – то муза,
Яка підказала як творити!
От „проказа”,
Це ж треба було – от так от пити!
І тут кінець другого уроку,
Який вчить: де і як шукати музу!
Де і як напитись соку
Із граальної берези!
Настанова 3
І от коли ти все вже зрозумів,
Швиденько зав’язуй із пияцтвом.
Сідай за стіл, пиши як ти умів, –
Про усі твої багатства!
Пишеш щось зовсім філософське,
Щось надмірне і багате.
Пишеш про те, як помер Потоцький,
Чи про те, що може хвате!
Пишеш так, для себе рідного, одного,
Пишеш так, щоб завтра кинути в вогонь.
Але не маючи розуму ясного –
Цього ти не зробиш, - Боже боронь!
Пишеш щось таке:
Грім гримить, та він нам не „указ”!
Серце плаче – та воно ж нам не рідня!
І відміряв, наче, десь сім раз, –
Та у очах одна різня!
Грім гримить – та ми його не бачим.
Своя „Софіївка” давно уже „зачахла”.
І ми все ж таки ледачі,
Бо душа наша, трішки так, „запахла”.
І колись ми скажем: „Грім гримів,
Та не вчасно то було!
І що мені до ваших слів,
Ви нещасні, а мені це все-одно!
Написавши, розумієш – виходить щось прекрасне!
Комусь читаєш, іншим просто на показ виставляєш,
Згодом думаєш – воно все передчасне!
Чуєш злі окрики когось,
Що все банально, і вже написане колись!
Що десь, навіть аморально,
А комусь може і нормально,
Проте, ти, вчись, так, друже мій, учись!
Бо це урок скандальний,
Перевірка, чи не скис!
Потім, ти хочеш все спалити,
Все знищити, закрити – те, що так тяжко написалось,
Те, що наболілось і те, що напивалось!
Ти хочеш все цвяхами забити,
Те, що тверезим забувалось!
Третя настанова,
То урок: як себе загартувати
Для подальшого творіння!
То урок – як ні на кого не зважати
Та нечути їх хропіння!
І йти далі, далі – в небеса,
Доки в шлунку є, смачненька ковбаса!
Настанова 4
І після зневірянь, похмілля, потакань,
Дівчат, горілки, віників і бань,
Ти знов берешся до роботи!
Випиваєш літру, щоб дістати музу,
І нумо хвацько спати.
Можна, звісно, ще збігати до вітру,
Розбити вазу, книгу почитати,
А далі, креативно все ж поспати!
Потім прокинутись, пивка хильнути,
І грізно так сказати:
„Все пора писати!”
Аж раптом, стук у двері!
О, Боже, хто це?!
Та це ж найкращі люди в нашій сфері,
Це твої друзі-хлопці.
Вони прийшли тебе провідать
Та й випити по трішки!
Смачненько пообідать,
Та й відпустити віжки!
Потім покружляти по харчевнях
У пошуку дівок.
Далі заночувати в лазнях.
І піднятись до зірок
При зачинених все ставнях!
Але, раптом, ти говориш: „Ні!
З мене досить цих гулянок.
Ні, і ще раз – ні!
Все, настав мій „вранішній світанок”!”
І повернувшись, тупцюєш ногою,
Вказуєш пальцем на ганок,
Хитаєш головою,
А сам думаєш про Паннок,
І про горілочку рікою,
Про смачнесеньке сальце
І шинку жирними шматками.
Про духм’яне, запашне пивце
І про цибулю з огірками.
Про борщ густенький із квасцем
І про ковбаси гамаками.
Про куліш із великими шкварками
І про гусей, запечаних, як в Мами.
Про нескінченну кількість голубців,
Вареників і м’яса,
А потім, трохи про митців,
Тай про келих все терпкого квасу...
І от, не додумавши, гукаєш:
„Почекайте! Я із Вами!”...
Ти, мирно, знов „бухаєш”,
Ти, знову, гвинтик більшої програми.
Ти відвідав четвертого уроку:
Про вміння вибрати той бік
І ту затоку,
Де немає шороху й мороки
З нашими страхами!!!
Настанова 5
Ти знов приходиш п’яний вщент,
Немов свиня, що жолудів наїлась.
Батько кидає комплімент,
А Мати, кричати, вже й зморилась.
Ти гордо заходиш у хату,
На четвереньках.
І заводиш пісню пихату,
Про „очі синенькі”.
Співаєш довго, десь з годину,
А потім, хутко спати, під ковдрину.
Ранок... Оце так!
Ото вчора я напився,
Наче ман’як,
Що від жертви покосився!
Все-е, день пропав
І хтось у пику знову дав.
Та чомусь весь такий зім’ятий
І руки, наче відтоптав!
Це „зелений змій”, проклятий,
Мене знову переграв!
А спочатку я ж перемагав,
Так уміло випивав –
Та мить, і розум весь пропав...
А, згадав:
То Батько компліменти роздавав,
От синець і впав!
А що ще було?..
Та ну його!..
Піду краще я спочину,
Може, щось збреде,
В мою, проспиртовану чуприну,
А може, щось дійде?
Ти спиш і тобі сниться:
Навколо все із криці,
А ти пишеш кров’ю на стіні,
Страшні, писемні, білолиці,
Сумні і темнії вірші:
„Хіба ганебно жити на Землі?
Хіба ганебно писати уві сні?
Хіба, Хіба, Хіба?
Шкода!
Шкода – ту річку, що засохла,
А вона несла ж нам воду!
Шкода душу – що вже здохла,
Не дочекатись її сходу!
Шкода – природу,
Шкода усе, що так рвалося у серце,
Шаленим вітрогоном,
Видчиняло очі, било самогоном,
А потім все зникало, –
Бо не одним законом,
Все в нутрощах писало!
Шкода – той вектор, що десь зник.
Але, коли його хтось бачив?
Мабуть Лектор ще не звик,
Що не тих „царів” позначив?
Шкода себе? О, так!!!
Ми добре вмієм: пожалітись,
Поскиглити й напитись,
А от у вічі „долі” подивитись...
„Хоробрий воїн”, щось закляк!
Всі ми: скнари, шкодники і хробаки,
Лиш удаєм всесильних.
А у душі – нездари й жебраки,
Бажань посильних.
Але – що ми?! Ми – ніщо!!!
Шматок матерії,
В великому верстаті,
Під назвою – блюзнірство!
Шматок потертої матерії,
Без сорому і статі...
Далі, нерозбірливо пішло, –
Кров скінчилась!
Ти прокидаєшся... Дійшло!
Мабуть наснилось!
І ти розумієш – все, кінець:
Життя пройшло,
А писати так і не навчилось...
ID:
104788
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 26.11.2008 10:14:40
© дата внесення змiн: 26.11.2008 10:14:40
автор: Wolfram
Вкажіть причину вашої скарги
|
