ПІСЛЯ
Сльозлива осінь. Ніч зітхає.
До серця тягнеться сльота.
Здається, ще тебе кохаю,
хоч ми живем в своїх світах.
Чи ж ти за наші ночі вдячний?..
За те, що ми були колись –
щасливі, збуджені, гарячі…
Та долі так і не зрослись.
Охолодило повсякдення –
діла, обов’язки, борги.
А бурних приступів натхнення
вгасили слухи й вороги.
Воскресли приспані незгоди,
з нас вимагають гонорар.
І на біду, чи то на подив
перегорів мій творчий дар.
Бракує слів… Вселилась тиша…
Вертаюсь подумки у вир
тих днів, котрі колись напишуть
хто з нас невдаха, хто – кумир.
Здається, ще тебе кохаю.
Смакую спомин, як вино.
Мені самій замало раю,
хоч рай в кімнаті й за вікном.
Із ночі в ніч тасую рими –
все не про нас і все не так…
Ти ж знов стежинами старими
ідеш навстріч, мов сирота.
