БЕЗ ВІХИ
Справді. Не передбачає віх життя.
Йду, спираючись на пам’ять – навмання.
Совість за ілюзії пече щодня,
за чужі стежки морочить каяття.
Більш втрачаю, бо не там, не так ходжу.
Людство не придумало конкретних карт:
де поберегтись, а де боротись варт.
То ж виходжу на пряму, то знов блуджу.
Вже життя не скаже: – Ще раз вибирай
свій маршрут наосліп і до мрії йди.
Нащо се: тут час мій, дії і сліди,
спокушає досі невідомий рай…
Розсортовую несказані слова,
ті, що не сприймає наш бурхливий світ.
За прожитим не шкодую – маю цвіт,
а до того ж знаю, що в кінці бува.
25.07.2015