Як чорний пудель човгав подорожній,
грязь трамбували ношені сандалі.
Зі снігом дощ пронизував до дрожі –
мандрівки мучили тяжкі й тривалі.
На землю падав жовто-мутний вечір.
В кишені ні гроша і дикий холод.
Він неприємності підставив плечі,
насилу переборюючи голод.
Студент монети швиргонув глумливо,
щоб більш не чути скрипки нот веселих.
Лудильник передав бродязі пиво,
струсивши з трубки сірий попіл в келих.
Наперекір уразливим незгодам,
він не придумував якихсь містерій.
Втім, як розірвана була угода,
безжально скрипку запустив у двері.
– Дияволе, якщо ти все ж існуєш,
явись на мить, душиця* продається!
Я знаю, ти уже десь тріумфуєш.
Спіши, почуй – моє ще серце б'ється.
Й диявол не затримався, явився
торговцем і суддею в спритнім ділі.
– Що вимагаєш? – Враз заметушився –
Затям, я хочу користь від торгівлі.
– Потрібні гроші, золото – не слава!
Я славу сам куплю, як будуть гроші!
– Ряд,** на моїх умовах – не халява,
потрібна скрипка, одяг, теж хороший.
З футляра скрипку витяг Паганіні,
на стіл поставив інструмент, як тіло.
– Стривай! Дозволь, тобі зіграю нині…
І серце скрипки враз затріпотіло…
Відтак, Маестро засліпила слава!
Усмішки сходили з уст божевільні.
В екстазі генію кричали: «Браво!»,
за звук химерний скрипки Паганіні.
*душиця – душа, **ряд – угода