РОЗДУМИ
Дощі на кару котрий день,
голосять з вітром за дверима.
Моїх незмінних одкровень
з очей тече сльоза незрима.
Холодна кава на столі,
ґніт захолов, розтали свічі.
У тиші знов забракло слів,
й не розгнітити свічі двічі.
Щоб розвінчати міражі,
себе вернути би до себе.
Як стишу хід на віражі,
то і нехай поплаче небо.
А чи ж потрібен фаталізм,
коли душа і серце в згоді?
Мабуть кохання варте сліз.
Навіщо скаржитися, годі!
Даремно все. З каміна мім
на стінах пише піруети,
і там же в сутінку німім
рука виводить силуети.
А думка знов повзе бліда,
чогось незнаного предтеча.
О, руки, наче Жанні Д’Арк
то заважають, то перечать.
То мед, то гіркоти дурман –
ніч, при камінному тремтінні.
А вдосвіта легкий туман
забрав думок химерні тіні.
23.09.2015
