Додому час, душа бунтує:
– А хто ж тебе чекає там?
Уже не шепче, репетує,
– кому гукнеш з порогу «мам»!
Немає хати, а дворище
вдяглося густо в спориші,
позаростало й попелище,
стоїть занедбана глушінь.
Хто тишу цю зненацька зрушить,
де тлінь заклякла часова?
Мо' заскрипить без віку груша,
гукне стара, як світ сова…
Я поклонюся тиші, груші,
розгледжу в сутінках сову,
а за селом зустрінуть душі,
мене в скорботі, ледь живу.
Торкнусь надгробків, помолюся,
про наболіле розкажу…
Я з ними й смерті не боюся,
та ще пожну свою межу.
23.02.2021