Заголубіло ніжно небо,
приколисав хмаринки вітер.
Весна розбрунькувалась геть-бо,
я ж не найду потрібних літер.
Уже садів біліє простір,
програв мороз весняну битву.
Я знову кличу Музу в гості.
Душа мовчить, не чує ритму.
Лягають трави у покоси,
вже холодіє сива м’ята.
Лиш я радію безголосо,
і жду натхнення, наче свята.
Шукаю слово підходяще,
у риму літо час вдягати.
А може так воно і краще
дива в чернетках зберігати.
Навіщо мучити сумління,
нехай в теплі собі дозріє.
Настане в думах просвітління,
від того й Муза подобріє.
Пошле за римою на луки,
до різнотрав’я проти нічки.
А щоб втопить вчорашні муки,
мене зупинить біля річки.
Чекати зась винагороди,
над барвами чаклує осінь.
Втім, від таких чуднот природи,
гляди, душа воскресне зовсім.
01.07.2015
