ЗАЧЕКАЮ
Я блукаю очима стежками таємного неба,
примітивно шукаю вгорі
незатьмарений клаптик.
А внизу цвіркуни зголосилися:
– Рано, не треба,
ще ніхто не вертався
з невидимих оку галактик.
Ти ж не знайдеш у Космосі
барв кольорову палітру,
там ніколи пташиного співу
почути не вдасться.
Тож побудь за землі і послухай мелодію вітру,
а образу вгамуй учорашньою краплею щастя.
Настрій прикрого слова – не є незворотна утрата,
і в мовчанні нема ні поразки, ані перемоги.
В ароматі весни потонули подвір’я і хата,
я сльозиною стерла з душі непотрібні тривоги.
То пусте –
«есемески», дзвінки, інсценовані чати,
де насправді хтось ділиться чимось,
диктує умови.
І чекає від нас, вочевидь на якісь результати:
позитивні, бува експресивні, коли й безтолкові.
А за краще почути напроти живісіньке слово,
а до слова, чи мовчки
відчути руки ніжний дотик.
Стане й в будні на серці відрадно і трішки святково,
і здадуться казковими наші щоденні турботи.
18.05.2018