ВІДШУМІЛИ РОКИ
Одинока, живу на пероні –
на платформі людської доби.
Тимчасовий транзит я, вже скроні
посріблили відтінки журби.
Відшуміли роки калинові,
підступає фатальний зеніт.
Серце створене тільки з любові
підраховує часу ліміт.
Відкидаю в минуле проблеми,
в авангард підіймаю слова.
Постають нерозв'язні дилеми –
розсортовують хиби й права.
Не стихає життя на вокзалі,
де шумить повнокровно перон.
Я не тисну на буднів педалі,
бо не прагну в останній вагон.
09.03.2009