У РОЗЛУЦІ
Лицем уткнулася в сорочку,
сльозина раптом заблистіла.
Який в ній рідний запах тіла,
а скільки щастя в сповиточку!
Ти зараз, милий, наодинці
любов нанизуєш на думи,
а тут твої п’янкі парфуми
стікають в душу по краплинці.
Нема і не було чаклунства,
а чисте трепетне кохання,
й це драматичне розставання
мене доводить до безумства.
Тулюсь щокою до тканини,
твій запах лагідно вдихаю,
і ніби чую: «я кохаю,
про тебе думаю щоднини».
Навіщо іспит в зрілім віці?
Ми набули з роками досвід,
нам би зустріти разом досвіт
рука в руці, в одному місці.
Бо наша осінь вже за обрій
забрала силу і натхнення.
О, доле, нам на повсякдення
зостав дні сонячні і добрі.
