ВИПАДКОВА ЗУСТРІЧ
Під вербою розлогою стрілись ми випадково,
м’яко погляд затримався й розлилася печаль.
Запитав розхвильовано, а здалось, безтолково:
«Не скучала нітрохи... ти?». Обронила: «На жаль».
До безтямності зустріч ця, лиш на мить приласкала,
Повернула у молодість, в пору поневірянь.
Винувато зіщулилась, мов онуків шукала.
«Глянь, годують качок вони, як чудово, поглянь».
Знов душа стрепенулася, зіштовхнулась зі скелями.
(перешкода – матусенька, «ти синка не губи»)…
А весна глузувала мов солов'їними трелями,
й до внучаток відводила, до старої верби…
