Найважче забути не саму людину,
а ту мрію, що вона подарувала.
* * *
Я, тобою придуману мрію люблю,
невідомий незвіданий острів.
Сподівалася з іншими мрію згублю,
а вона допікала до млості.
Проганяла думками всі інші з душі,
дарувала надію у завтра.
Ми не бачились вічність, давно ми чужі,
вже розвіялась попелом ватра.
Вже затих недоспіваний нами мотив,
і скорилася доля зрадлива,
Тліють в скриньці пожовклі від часу листи,
я ж чомусь вижидаю на диво.
Не тебе я, а мрію роками люблю,
подаровану в юності казку.
Ті признання відверті чистій кришталю,
не сприймають ніяку поразку.