КОЛИШНІ
Як було мерехтливо-зоряно
у полоні весни-чаклунки.
Там і твій шлях.
Чому ж розораний?
А по ньому – слідів малюнки.
Не мене ти шукав між іншими.
Сталось начебто випадково.
Я тебе прив’язала віршами,
я тебе вчарувала словом.
Як гуділи хрущі над вишнями,
соловей захлинався в лузі,
ти прощався тоді з колишніми,
ти новій уклонився Музі.
Вже здавалося в світі білому
ми довіку. В архіви вірші!
Але вишні боками спілими
нагадали – є ще гарніші.
Марно все. Спокушати римами
не поможе, бодай, Всевишній.
Стануть знов почуття нестримними,
якщо в серці живуть колишні.
Хоч і знала, що світ тримається
на взаємній святій любові…
Чом душа із безсоння мається,
а при зустрічі мучить совість?