Холодний ранок… десь світанок мліє…
Шмигає вітер крізь порожній двір…
Але коханий більше не зігріє…
Й словами не опише це Шекспір…
Звідки він знає, як це: світ розбито?
На друзки, на шматки… усе за мить…
Ніби окропом до ниток облито,
Пече і зовні, і в душі болить…
Ніхто не знає, далі як летіти
З одним крилом? Як дихати на пів?
Весні і сонцю, як можна радіти?
І де знайти тих недолугих слів?
Щоб пояснити, що самій вже далі:
Тримати світ весь на слабких плечах,
Крутить під гору у іржі педалі,
Й не видавати сум в своїх очах.
Жити за двох, за двох дітей ростити,
За двох усе… але чомусь, самій…
Навчитися хоча б, спочатку, жити,
Вдовині сльози витерти із вій.
18.03.2024