"Середа" - само по собі, мабуть, звучить жахливо, але не настільки погано, як могло би бути, врешті решт, сонце таки вийшло, йому, мабуть, найгірше, як же це, напевне, боляче – світити… Терпіти прокляття і зневагу, вдавану любов, від якої знову нудить, а потім вкотре, так, як і раніше світити, - це жахливо… А ще важче бути дощем, він хоч і не настільки постійний, як сонце, але не менш жахливий, забирати душі коханих людей, роздирати серця, вбивати почуття… А разом вони дають, НАЙЗРАДЛИВІШЕ почуття – вдавану віру, надію, яка не має сенсу, мету, яка обривається на НАЙБЛИЩОМУ оберті, того механізму, що зоветься – життям… Повітря… Я ще дихаю… І всі ми ще дихаємо… Згустки, якихось газів – ні чорта не розумію в хімії… і знову надія, чорти б її пороли… Хочу піти в ліс: наші предки вірили, що дерева дають сили і забирають біль – я теж в це вірю… Всерівно не допоможе, бо я лялька… Правда з жилами, по яких іноді зранку тече кров і сліпими очима та німими устами… Забути…
Забуття…
Бути за….
Буття…
Вірити…
Перевірити…
Зневіритись…
Все добре…
Все буде добре…
Все буде чудово, якнайкраще…
Вибачте…
Ненавиджу брехню, хоча ні, - люблю, вона сама по собі приємна, солодка, несправжня…
Ву-ху… Ейфорія… Я наркоманка… І в мене щось тече з очей, біс його знає, що воно таке, але воно досі тече… І я більше не можу спати… П*ю каву… (Всіх дітей знайшли в капусті, а мене в кавових бобах…)… Може від того я наркоманка… Знаєте, цокаючи по цих клавішах, з*являється якийсь ритм і мені, навіть здається, що то ритм мого життя, чи існування, але вся моя сутність в тих рядках, написаних мною ж, в кожній крапці, комі, знаку оклику, мене всі критикують, що неграмотно написано все те, що написано, але… Я впевнена, що кожен розділовий знак в моїх творах, реченнях, сло-вах на своєму місці… Тут все там де має бути… Тільки комп*ютер – тупа залізяка – мій найкращий друг (підкреслює червоним)… Я в комі… Багато років… Я народжена не в свій час…
Я сильна!
Я все терплю!
Дійсно сильна, і те все проходить, так всі кажуть, я собі так кажу…
Але я слабка, дуже слабка, крихка і мене ніхто не оберігає, а навколо лише награна турбота…
Так завжди, так скрізь, любі мої, якщо хтось це читає, то знайте, що це життя… Воно не завжди тьмяне, і хай вам допоможе ваш Бог, чи те в що ви вірите, тай самі собі допомагайте, адже замість вас цього ніхто не зробить і віра не зробить, вона – це лише 15%, це те що вас штовхає вперед і це чудово… То до чого я веду? А! Так… До того, що не дай вам Бог, того, що мені, скажу вже по-правді, що не всі перешкоди та ямки все-таки сказані вище, ви це зрозумієте, ви взагалі дізнаєтесь про все моє, про все своє, якщо побачите між рядків, вчіться читати між рядків, це важливо… Адже все життя між рядків… Воно й проходить між рядків… Якщо хтось тримав пісок в руках, та це, мабуть, всі робили, ви мене зрозумієте… Все дивно… димно… Але… то наше все… І так і в мене бридке, обшарпане, запльоване та забльоване все, але те ВСЕ МОЄ… Пробачте…
Я все віддам…
Все, що є ГВАЛТУЄ і ГВАЛТУЄ мої мізки, і я не знаю, що з цим робити… Клює…
Я ВАГІТНА ДУРНИМИ ДУМКАМИ І БЕЗГЛУЗДИМИ НАМІРАМИ…
Павуки (?..), люблю павуків і привидів, а ще ті криваві, смердючі сни, які я бачу щоночі : люди по шию в крові, з головою в крові, всі в крові, зовсім всі, йдуть за «батюшкамі»…
Повзуть…
Лізуть…
Плетуться…
Всі за ними… І ВІН(…!) - МІЙ!!!
А ще я граюсь з ними, тільки я не одна з них, але граю в їхні ігри…(!!!) А іноді вони танцюють лесбіянські танки, розказують шизофренічні вірші та печуть зовсім не колоритні торти, що самі пособі схожі на венигрет, а ще співають пісні, які нагадують м*явкіт березневих котів (невже так хочеться?...)
|
|
