Чи чули ви, панове, зроду,
Що бог прийшов до нас аж сам?
Чого ж? Побити пику й морду
І очі виколоть бісам.
Бо старий чорт був з богом
Побратався та й розгулявсь,
Надувсь, аж очі лізуть рогом,
А він йому сказав: «А вон, а зась!»
Зайшов із іншого чорт краю,
Адама в гості попросив,
А сей кликнув його до раю,
Та й яблука з ним укусив.
Очнувсь на другий день — аж лихо:
Товариш і сорочку зняв!
Адам питає Єву тихо:
«А з ким я вчора так гуляв?» —
«Не знаю, що були за гості,
Але ж у нас чогось нема.
Ой, буде нам, старий, по хлості,
Не викупимось ми із сорома.
Бо вже ж мені погано снилось:
Гуж укусив, аж кров текла,
І щось за мной чудне гонилось,
Я ледве, ледве утекла!»
Адам задумавсь, ліг в куточку,
Прийшов господь, його збудив,
Та й каже: «Де ж ти дів сорочку?» —
«Я, тату, вчора загубив!» —
«Неправду кажеш ти, небоже!
Я знаю, де вже ви були!» —
«Прости мені і Єві, боже,
Бо ми сорочку пропили». —
«Пішов же вон, Адаме, з раю!
Об’ївся яблук, аж сопеш!
Се так ти доглядаєш раю?
Без попиту що хоч і рвеш!
І ти іди, небого, прясти!
Адам тебе щоб наглядав!
А щоб не сміла яблук красти,
Адаму я нагайку дав.
Ану, іди сюди, проклятий!
А що Адаму ти зробив?
Прийшов у рай, щоб погуляти,
Навік хазяїна згубив.
Ізняв сорочку і убрання,
Зовсім Адама обголив,
І із гостей убравсь зарані,
За шкуру сала всім залив!
Іди ж, проклятий, з блеску миру! .
У пеклі дьоготь он горить!
Тепер тобі я витну гирю,
Щоб знав ти, як людей дурить!
Ось одберу і ноги, й руки,
Щоб лазив ти на животі,
Нашлю, що єсть на світі муки,
Прив’яжу, мов на оброті!»
Загув у пекло чорт, у смолу,
І вже зоставсь навіки там;
А щоб Адама й Єву голу
Одягнути, родився сам,
Родивсь Христос: Адам гуляє.
Є нова свита і кожух,
І Єва в плахті походжає,
І знов радіє дух.
Тепер і в вас жупани нові,
Бо ви Адамова рідня, —
Так будьте ж з празничком здорові,
Гуляйте, пийте хоч щодня!
|
|
