Це трапилось на Вінницькім вокзалі,
Де ніч і день тусується народ.
Стояв кіоск в очікувальній залі,
А в нім газет й журналів кілька сот.
Тут є про все: від вбивства до любові,
Від сексу – до інструкції курцю
Але все те – лиш на чужинській мові,
Про що я й зауважив продавцю.
Ну а на рідній, плеканій батьками?
Та ще й на теми, притаманні нам?
Він промовчав, лише розвів руками,
Мовляв, задай питання це десь там…
І тут, неначе з табакерки чортик,
Підскакує якийсь, як кажуть, “хлист”:
“Здєсь надобно вопрос поставіть чотко –
Ти, відно, етот … націоналіст?
Тєбе язик наш рускій нє по нраву?
Хохли, бандьори, єдрі вашу мать!
Ех, єслі би мнє далі только право…
Вас надо всєх подряд унічтожать!..”
Він все скакав, як сучка на дивані,
А люд стояв навколо й басував,
Той самий, що на виборах недавніх
За різних шахраїв голосував.
Він, люд цей, не прийшов мені на захист,
Байдуже зжер слова лайливі ті
І не сказав пройдосі грізно: “Засі!
Вкраїна й мати – поняття святі!”
Тож саме люду цьому – не пройдосі,
З метою просвітління голови,
Я нагадаю, що не щезли й досі
Сліди діяння “братньої Москви”.
Згадайте знищені прекрасні храми,
Духовні розграбовані скарби
І те, як чужоземні дикі хами
Втовкмачували нам, що ми – раби,
Споганювали наші чисті душі,
Спотворювали наш менталітет,
Прищеплювали черствість і байдужість,
Ламали нашій нації хребет.
Народ наш мирний, щирий, працьовитий
Губили ще з часів царя Петра,
Але найбільше горя нам і збитків
Завдала підла більшовицька рать.
Нас винищили двадцять п’ять мыльйонів,
А може тридцять? Може, сорок п’ять?
Нікому точна цифра невідома,
Статисти ж боягузливо мовчать.
Винищували справжніх українців,
Синів і дочок рідної землі,
Московські завойовники-ординці
З наказу душогубів у Кремлі.
Цвіт нації губили доостанку –
Борців за волю, правду і життя,
В усіх усюдах бренні їх останки
Чекають від тиранів каяття.
Тиранів ж не болить вселенське горе,
Й вони, не змивши навіть з рук крови,
Устами різних покидьків говорять
Про “щедру руку братньої Москви”.
А ті, хто серцем і душею чисті,
Бажали щастя батьківській землі,
Ярлик “бандьор” чи “націоналістів”
Отримали в червоному Кремлі.
Це ті, напевне, триста гімназистів,
Які під Крутами лягли кістьми?
Це ті з селян, хто зважився на виступ,
Аби свій дім й сім’ю прикрить грудьми?
Це ті, в яких московські продзагони
Останню скибку хліба відняли,
А потім, всі зневаживши закони, -
Майно та землю, коні та воли?
Це ті, яких в двадцяті і тридцяті
Косив усіх підряд голодомор?
Яких насильно брали у солдати,
Щоби затим відправити у морг?
Це ті артисти, скульптори, поети,
Яких в підлотні сталінські роки,
Підтявши крила в їхнім творчім злеті
В Сибір загнали і на Соловки?
Це ті десятки тисяч хліборобів,
Що, мов раби, покірні і німі,
Яких московський лютий кат угробив
В кінці тридцятих в Вінницькій тюрмі?
Це діти тих, кого тиран насильно
В останній бій кидав без вороття?
Це вояки УПА, що добровільно
За волю нашу віддали життя?
Це ті, кого чекісти-кагебісти
Пускали, як то мовиться, “в расход”?
Бо бандерівці-націоналісти –
Це, власне, весь український народ!
Я гордий тим, що і мене сердито
Бандерівцем йменують вороги,
Бо я не хочу і не можу жити
У якості московського слуги.
А ви, вкраїнці?
Та невже ж ви раді,
Брати і сестри байдужі мої,
Що вас усіх московські дикі зайди
Нахабно записали в хохлуї?
|
|
