Господи, мені рве дах, це пекло. Один за одним йдуть дні, і дні, та ще дні. Мені тісно в моєму тілі, мені тісно у своему домі, мені тісно у місті, у країнї, у світі та всесвіті. Важко, важко йти і розуміти що не куди не йдеш, важко жити з постійним питанням " А навіщо?" Потрібний? ні... Коханий? можливо, та все одно... Я не зриваюсь, не зриваюсь вже довго, і як би не було фігово, я знаю що не зірвусь, там за гранню щастя нема. Хоча його ніде нема. Люди, вони бояться говорити про наркотики, ВІЛ, та інше. За це соромно. Я бачиа багато, бачив як ширяються малолітні, бачив як вмирають без дози, бачив як вбивають, я хочу про це говорити, це тут, поруч, у вашому підьїзді, у моему, у нашому місті. Та всі мовчать. Коли бачать такі картини то частіше кажуть " Ходім, ходім, не дивись синку, або доню..." от і все.
А я вже не можу мовчати! Мене дістало як реагуе наш народ! Я хочу писати і буду писати про це, бо це є пекло, наше з вами пекло. Якщо я не правий кидайте каміння, може нарешті добудую стіну від усіх...
|
|
