А ви вірите в привидів? Я, так. Це душі що не знайшли спокою, це люди... <br>
Ви знаєте, я люблю погуляти вечірнім містом, коли дома сумно і самотньо. Саме так їх і можна побачити. Їх легко відрізнити від людей що кудись ідуть, чи спішать, адже вони ідуть нікуди. Вони машинально обминають перешкоди на шляху опустивши очі в землю або просто дивляться перед собою. Але вони не бачать нічого, їх погляд такий же як і їх шлях - нікуди... Прогулюються містом думаючи про щось своє, літаючи в свому світі, який вини будують на ходу. Люди не помічають їх, такі собі люди-невидимки. Їм комфортно, щоб посторонні не лізли у їх світи, не встановлювали норми руйнуючи реальність. <br>
Нещодавно я бачив таку. Йшла непоспішаючи, наче плила в повітрі. Плавно, не міняючи темп. Вираз обличчя теж не змінний, похмурий, задуманий і очі сховані за окулярами визирають щось не в цій реальності. Я довго на неї дивився, аж поки вона цього не помітила. Подивилась на мене таким поглядом, наче вона щось знає. Опустивши погляд пішла собі далі нікуди. <br>
Цих привидів не мало. Хоча напевне вони думають що одні такі, що місто живе без них. Вони частково праві... <br>
Як я опинився вдома, я не пам'ятаю. Я весь шлях думав про неї. Вгадував по що вона думає, і ненароком будував власні світи. В олному з них я навіть до неї заговорив.<br>
Напевне я теж, привид.
|
|
