Оголеність
Оголеність.
Одежа стікає
по сходах,
як водоспад.
Волося втікає
з-під неслухняних
гумОк, шпильОк, прикрас.
Ще один раз
до серця роздітись,
не розгубитись,
Тебе пригубити,
не загубити,
перед тим,
як у мрію втікти,
у себе перетворитись,
В твої очі дивитись —
Чи доженеш?
Чи повіриш
у повній мірі,
що моїй довірі
не має меж...
Що мою Любов
не зітреш
ні з тіла, ні з снів...
Простір зомлів
у пахощах слів.
Ти хотів
мене вчора, як зАвжди.
Я знаю ПРАВДУ!
Що,
коли ми удвох —
МИ — БОГ...
Оголеність...
Душа на тарелі.
Пташині трелі
І Спокій..
За правим вухом
заплутались телефонні дУхи,
Між пальців
застрягли листи...
Як донести,
Що в мені є ТИ?
Дорости
до НАС
ЧАС.
Тіло
Тіло...
Двоє в одному.
Як прагнути дому,
ТАК хочеться Тебе
торкатись,
текти по пальцях
цілунками,
водоспадами по руці,
по щоці —
Сльозою.
Виплакати б осінь
на Твоєму плечі
до останнього
запаху задимлених згарищ!
Минуле вміщається
у рамку слова “Мариш”.
Ти ж Віриш
усім собою,
Свободами міряєш
зустрІчні вітри...
Крапає Вічність
в пустелях вогнів
зі звуком
Планети, що обертається.
Що залишається?
Блукання долонь
по вигинах тіл.
Ми заховалися
Одне в одного.
Натяку жодного
на те, де МИ Є.
Минуле ВІД
МИ
РА
Є,
наче гілка присохла
на дереві, біля струмка...
Лиш Твоя рука
торкнеться її,
зупиняючи Час...
Напружиться Всесвіт,
щоб укотрЕ
знов народити НАС.
Спалахне сірником
МИТЬ.
Не згорить,
а відродить полум’я.
По воді колами
Стук від наших сердець.
МИ Є.
Що не треба — згоріло...
Двоє в одному.
Тіло...
Ах…
Безконечники
пАльцями
по твОму тілу
вишиваю
малюю
грію
тлію
жариною
Щастя
у твОїх руках
Ах…
Раптово впускаю
у себе
твОє проміння
нетлінне
знання
про Любов
нижче серця
у місці
причинному
безпричинно
зустрілися
наші вуста
неспроста
не проста
покручена
дорога Любові
кусаю губи
до крові
аби не
здійнятись на крик
тої пісні
яку чутно
тільки тобі
Далебі
не просто
тебе полюбити
як по вуглях
по колу ходити
заки’м зловиш
за оголену
литку
і
до останньої нитки
не постягаєш
всю одіж
Їж!
Їж мене поглядом
і цілунком-вулканом
паркАном
між нами
мОї коліна
зраджують
падають вежі
перед тобою
Належу
чи
неналежу
тремчу
у твОїх
обіймах
цілунках
руках
Раптово впускаю
Ах…
ВПЕРШЕ…
Вітри зніматимуть сорочку
І градом вкриють грішне тіло
І громовиця вдарить в серця точку,
Дощами зацілує міцно-вміло.
Так я кохатимусь з тобою вперше,
Впускаючи усі стихії в себе.
І свОє лоно, наче вершу,
В воді сховаю лиш на тебе.
Впаду потоками гірськими
На голову, на спИну, плечі,
А потім розстелЮсь, як кИлим
Пахучої трави над вечір.
Як полум’ям тебе хотіти,
Щосили кинутись у твОю ватру,
Із попелу нанОво відродитись,
щоб впОперек сходить твоЇ Карпати.
Ділитися на все своЇм повітрям,
Щоб Всесвіт наш не задихнувся,
Зачати раптом новий Вітер
У мить, коли у мене б ти вернувся.
І мОє Сонце створить Обережне Коло,
Вологий ліс прийматиме, як в хату,
А Бог зупинить час навколо,
Коли уперше бУду я тебе Кохати…
Триптихи вчорашньої ночі
Знов зачинати
кожен Божий день
із благословення
Твого доторку
й бажання
Посміхнутися і Жити,
раптово згадуючи
якусь з щасливих
митей,
укритих таємницями ночей.
Й від того
раз по раз
зітхати і тремтіти,
слова твоЇ
устами шепотіти,
аби хотів
вернути їх не раз…
***
По-між віків всі наші вІрші поблудили.
Я розчахнула, як ворота своє тіло.
Слова своЇ вкарбовую пальцЯми в твОю спИну.
ТвоЇ ж — з цілунками падУть в моЇ гірські долини.
|
|
