http://dotyk.in.ua/ostapovych.html
Русана ОСТАПОВИЧ
Див-на
Милий...
МурАхи по спИні
Не спиниш...
Губи від слИни
вологі
і прохолода
по шкірі
від язика...
Я така
Див-на.
— Люб... —
видихаю,
рот закриваєш
устами,
перстАми
вказуєш шлях
до \"кохаю\",
не помічаю
багато,
Див-на...
— Люб... —
— Мовчи,
не кажи,
зворожи,
вдихни просто... —
Пальці у простинь!
Стинати
стогоном сни.
— Не засни,
Див-на...
— Люб...-
— Знаю,
Кохаю...
Див-на...
Так!
Удари там-тамів.
Тіло, як резонатор
між Землею і Небом.
Душею до Тебе —
тіло лишати.
Карпати
засипані снігом,
струшують гори
сторічний сум.
Захекана
співом і бІгом,
ПерУновий струм
перетворює ноги у лапи.
Тільки Тебе б упізнати
Там,
куди добіжу.
Стережу
ще незвіданий Світ,
вухАми стрижу,
по вітру ніс.
Темний ліс
під білим синіє.
Дурію
від вібрацій і запахІв.
Ти захотів
Зустрітись,
від лету стомитись,
Заземлитись
у точці перетину снів.
Там...
Там-тами б’ють:
Там. Там! Там!
ТАМ!!!
ТУТ!!!
Під кригою Прут
і ЧерЕмош.
Мож!
Мож на
рухатись нарешті назустріч.
Зи ма
не перепона.
Повітря холодне
Зриває легені.
Пускаю корені
і росту
гілкАми
до Тебе.
Над нами Небо
Розвернулось.
Прокинулись
Всі, хто ще спав.
Ти — князь Хорса
Устав
і дивишся в очі.
Проти ночі
Світанки у мОїх кОсах,
Долоні у росах
І Бог сміється ліворуч.
Ми поруч.
Рука в руці.
Погляд в погляді.
По ріці
Коло з вогнів
В Ко-Ля-Ді.
У Диві. У Ладі.
Віщую.
Пророчу
З Тобою хочу
тамувати голод,
розвіяти холод,
створити Рід.
Прозорий мід
устами стікає...
Ти знаєш, я знаю,
ЩО з нами...
У серці
Вогнем намальований знак.
— ЛюблЮ
— Кохаю.
— Так!
— Так!
Яблука моїх грудей…
Яблука мОїх грудей
Котилися
Битими шляхАми
твоєї спИни...
Не зупиниш
океанських хвиль
натхнення,
зІтканого
з вібрацій наших тіл.
Від сотні кіл,
що по воді
наших сердець
розходяться
у Простір нашого
Кохання.
Коріння
з ніг і рук.
Вростання.
Звук.
Розлук
не бУде більше,
Бо Ти дощем
пройшов —
зволожив лоно
і зливами
переспівав мій світ.
Слова, позбирані у грона...
І вдарить тіло громом,
І трісне під Тобою Лід!
ВпадЕм на Землю цю грозою,
І розтечусь
для Тебе
Я
Весною...
І рОсами знову заіскриться луг.
Небесний Плуг
зорАє запахи Землі,
І в цій ріллі
твоЇ й моЇ
Долоні
ЗЕрна засівають.
СерцЯ кохають,
а душі відають
й ведУть.
“У Добру Путь”, —
Старі речуть,
перебуваючи
в деревах і птахах...
ТечУть...
А груди мої
яблуками Сонця
Знов покотились
по твоїх шляхах...
Спокій
Море Спокою
ГлибОко я
Споконвіку
до закінчення віку
Чоловіку
Любов дарувати
Літати
вІрші як крила
уверх підіймати
розправляти
Пірнати
у Тебе
як у води бездонні
Руки холодні та сонні
равликами шукаютиь Тебе
Ніч мине
і Світанок
розплющить очі
Я Тебе хочу
прошепочу
і Ти
Почуєш
Прочитаєш
Рунічні ПисьмЕна
на моїй шкірі
В Прадавній Вірі
Є Зміст
Міст
від Тебе до мене
Древні племЕна
Знали все наперед
Наш портрет
закарбовано
у Небі
Світилами
Милий мій
Мимоволі вібрую від зустрічі
Люди по зУстрічній
йдуть туди
звідки я вже прийшла
Віднайшла
Бога в собІ
Вогонь у Воді
Люди у рОді
При Батькові Роді
Звільняться
отримають Долю
і свої крила
Не стримають
Я за Тобою
Водою
Течу
Птахом кричу
Кличу
Лечу
Вперед і Вгору
Райдію
Нарешті
Ти
Поруч
Дихай!
НадихАтись.
НадИхатись Тобою.
НапивАтись місячним сяйвом,
наче Водою.
(Щастя синє-синє!)
Вночі
Ми неймовірно Дикі,
Багатопрявні,
Столикі.
Ти — Чоловік.
Я — Жінка.
Тумани малюють по мЕні
Зорі
Сині й зелені.
Твої рамена
торкаю,
коли Ти
виходиш з Вогню.
Я так люблЮ
зливатись у Диві
тілами,
танцювати Світами
у невагомості душ.
Не поруш...
Не порушимо Тиші
Мовчанням
кричатимемо про Кохання
Кольорами
Метаморфозами
Метастазами щастя
Від Зірки до Зірки.
Відстань, як до твоєї руки.
І на плесі ріки
Коні пасуться,
злизуючи сіль
з Чумацького Шляху...
ДУбові крони, як дАхи,
зАхисти і затИшки.
У серцях наших
Книжка,
що Призначена НАМ
двом нОвим Богам,
що дивляться в вічі
поглядом віщим і вічним.
Задмухни-но свічку...
Полум’ям лишиш
Знак на спинІ.
Засвітися в мені
Вода у Вогні
Повітря в Землі
Корінням у Небо
І я — в Тебе
Усім цим — одночасно
Вчасно
Спокій.
Щастя.
Молитва на санскриті
Двері. Всесвіт. Душі. Тіла.
ВІДКРИТІ.
Дихай!!!
Дихаю.
У спіралі —
три кольори —
пульсуючі квіти —
Правди нІде дІти,
Коли
голим лежиш
і поринаєш
у Всесвіт,
Коли
товщі вод
забирають у себе
і забуваєш
як
То —
Дихати?
Волосся перебирати
не пальцями,
а вічностями.
СантиметрОві відстані
стають ПрОсторами
по-між нами.
Вени кольоровими кабелЯми
обплутують тіло —
перетискаю їх вміло
твоєю рукою
і у спокОї
не задихаюсь,
а...
Дихаю...
Любов’ю Сильною й тихою...
Фреска
Вмістити б у кількох словах все те, що я побачила, відчула і створила за один тиждень. Та чи вдасться? Хіба фрагментарно, точково, на тонкій емоції, наче такий собі
3-Д пазл.
Сонце за низькими хмарами. Вокзал і вітер першого обійму — тісного і, водночас, Безмежного.
Стіни старезного, чи то пак, древнього замку. Коли торкаєшся до них, то наче забирає тебе в ті далекі часи і чути брязкіт металу, запах давнини та шурхіт старих одеж. А коли ще й ти притискаєш мене раптом до теплого порослого мохом муру, запаморочливо цілуєш, то видіння так і ллються в мене, наче в срібну чашу. І Вітер стало виграє дивну мелодію на голках сосни. А ми збуджені і піднесені зазираєм у глибочезну криницю і потрапляєм у зовсім інший світ, де за нами спостерігають і ми, втікаємо від тих поглядів покрученими стежками нагору, щоб подивитися на себе з іншого боку.
Через деякий час перед очима повстає наша персональна Швейцарія. Місця Сили і неозорий краєвид зі скелі, намальований синьоокою Тівер, її звабливими водяними вигинами і кам»яними профілями сотень жіночих тіл. І я, як частинка того дивного пейзажу — лежу горілиць, серед пряних пахощів трав по дощі і Боги сіють на мене зернами з Неба, а я запалюю і несу вогонь у серця. А ти, стоїш неподалік, на обрії, на краєчку бачення — дивишся і мрієш. І от-от вхопиш саме те, тільки тобі одному відоме чуття, щоб потім, перед нічним розлогим небом освідчитися ним у коханні... Земля пашить днем, ніч замальовує крапки зіниць у свій колір, Простір мерехтить невидимими сутностями і нашими надіями, напівколо Хорса тихо готується до купелі в таємному місці повільної ріки.
Вогні, вогні, вогні...
Вогні-ватри на пагорбах; підводні вогні найбільшого, яке бачила святилища; вогні з очей звірів навкруги; вогні наших сердець, які зливаються в одне і б’ються з такою силою, що земля дрижить та міняється на очах; вогні , що витікають з новонародженого Світу... Колискова низьким голосом...
Диво-Дорога, яка стелиться під ноги і веде саме туди, куди потібно двом душам, зодягненим у старі вишиванки.
Обійми рідного Міста, яке приймає і дивується : кого привела до мене? Сонце під ногами, закуте людьми тисячоліття тому. Виривається енергетичною магмою крізь асфальтові плити, проситься на волю. Ще трішки і тут засяє золотом Яра Сила, яку мало хто бачив в цьому часі.
Гори. Як то їх бачити вперше? Відчувати їхню вібрацію і вбирати-пропускати крізь себе кольорові потоки. Чудуватися від одного вигляду кам»яної Лади з Драконом. Чути присутність Великої Матері так близько, що й дихати зачинаєш повільно-зосереджено, наче молишся... Розпростертися на теплому камені, як на плоті, пливучи призахідним небом. Раптово розчинитися в Матері, заціпеніти на вічність, втратити себе, щоб потім зібратися зовсім новою. А ти в той час, тримаєш мене серцем над краєм прірви і бачиш в реальності чари, бачиш густину повітря і ловиш останній промінь Сонця в свої долоні, аби відпоювати ним мене біля ватерки, наче цілющим чаєм.
Холодний потік щоранку омиває наші сонні оголені тіла. Ти тягнешся власною молитвою до неба. Дана посміхається і простягає на долонях дарунки для обох... Сонце тінями від густих дерев малює по нашій шкірі дивовижні малюнки. Звук дзюрчання води в цьому місці таємничий і позаземний. Ми вслухаємось і... на вічність зливаємося з цим місцем, одне з одним, стаємо двома точками опори, ти береш мене... береш мене за крила, розводиш їх широко, як тільки можна і я приходжу до тями вже в польоті. Серце стишується, завмирає, зупиняється... У повній Тиші в нас вкладають Сонце. Я не можу відірватися від тебе. Та чи є потреба в тому?
В розкриті долоні вмощується меліса і чудом вигулькнутий в кінці серпня чебрець. Обриси гір назавжди врізаються у пам»ять, наче витинанка. Теплий камінь знову приймає нас у своє ложе і насичує тремтливою впевненою силою Всесвіту. Ось воно — Щастя.
Дерев»яна підлога шорстко торкається рук. Прілий холодний запах зворушує уяву. Синя зірка мигтить пів ночі, відлякуючи непроханих гостей. Щось відбувається вперше. Щось не забудеться ніколи...
Вокзал. Дерево і смак морозива. Переплетіння пальців. Стук серця і потягу стоншується в одну пісню. Сльози застрягають десь в блакитній чарі, розчиняються Любов»ю з зеленої і випадають росою на мої ще не народжені вірші тобі.
У моїй кишені, між сторінками такого рідного нотатника, спогади про твою молитву перед кожним споживанням їжі, наш спільний запах — терпкий і такий зоряний, та ще листочок, формою схожий на Дракона з двома головами...
Ще трохи і ми побачимось знову, на цьому ж вокзалі з тісним і , водночас, Безмежним вітром першого обійму. Наша Любов напише нашими душами ще одну історію, яку ми вклеїмо у свій сімейний альбом з фотокартками та листами.
Оголеність
|
|
