Славлю себе!
І те, що приймаю я, приймаєш і ти,
Бо кожен атом, належний мені, так само тобі належить.
Я байдикую і тішу душу свою,
Блукаю і байдикую собі на вдоволення... оглядаючи списи травинок літніх.
Мій язик, кожен атом моєї крові створено з цього ґрунту, з цього повітря. Народжений тут від батьків, які народилися тут від своїх батьків,
а їхні також від своїх,
Я, тридцятисемирічний, починаю удобрім здоров´ї
І сподіваюся не скінчити до самої смерті.
Віри та школи в занепаді,
Хоч їх не забули,
Вони йдуть назад, бо їм досить того, що мають.
Я припускаю добро і зло, я дозволяю говорити навмання,
Природа не знає цензури, вона повна первісних сил.
— Послухай-но, що це — трава? — повні жмені простягти, дитина спитала.
Що відповім я дитині? Я ж бо не більше від неї знаю про це.
Може, це прапор зелений вдачі моєї, зітканий із різнотрав´я надій.
Може, це хусточка Бога,
Дарунок запашний, на згадку зумисне кинутий,
З іменем власника десь у куточку, щоб ми спостерігали,
і міркували, і говорили:— Чиє?
Може, трава й сама — дитина, новонароджене малятко рослинне.
Може, це ієрогліф тотожності,
Що про Зростання, рівне повсюди, твердить,
Славне буяння на землях чорних народів і білих,
Канаків, тукагоїв, кафів і конгресменів,
однакове їм пропоную, однакове й у них беру.
нині трава мені видається волоссям, нестятим з могил.
Ніжним буду до тебе, травице зелена,
може, ти проросла із трупів юначих,
Може, я навіть знав і любив би тих юнаків,
може, ти з трупів літніх людей і жінок, із ненароджених,
вирваних з матерніх лон,
Дині сира земля для них — матернє лоно.
Темна занадто трава для сивини старих матерів,
Темніша від безбарвних борід старих чоловіків,
Темна занадто, щоб виростати із піднебінь блідо-червоних.
0, я відчуваю нарешті, що це — язики, і вони щось нам кажуть,
І я відчуваю: вони проросли з піднебінь недаремно.
Відчуваю, що можу вам розтлумачити натяки про юнаків померлих і юнок,
Натяки про літніх мужів, і жінок, і ненароджених, вирваних
з матерніх лон.
Де вони ділися, літні і юні мужі?
Де вони ділися, жони і діти?
Вони бадьорі, повні життя де-небудь,
Найменший паросток твердить, що смерті немає,
І якщо коли-небудь, до житія, вона й існувала, то вже не чекає
попереду, щоб життя зупинити,
Кожна зникла хвилинка з´являється знову.
Все прямує тільки вперед і вгору, занепаду не існує,
Померти — це зовсім не те, що ми уявляємо, це багато приємніше.
|
|
