Ні доброго, ні сонячного, ні бадьорого ранку не було! Натомість місто посміхалося на всі дев’ятиповерхівки крізь сльози ранкового дощу. Ти не думай, нічого не змінилось, просто осінь надіслала телеграму «Скоро буду. Чекай.» …
Так цікаво, виходиш на вулицю і очі сприймають буквально картину дощ, калюжі, жовті листки (від слів останнього всередині щось перевертається, чого? Можливо тому що це було наше літо?..можливо…) затягнуте небо, а в повітрі не пахне осінню. От не пахне і все. Я цей запах знаю як свої п’ять пальців і Боніфіція. Дурне з’являється відчуття, що природа тебе дурить. І мимоволі ображаєшся бо літо добігає кінця, очі і розум готові змиритись з втратою, а відчуттів нема… а пахне літом – свіжим літо… - безглуздя.
Правду кажуть, що з відсутністю всього лиш однієї людини місто стає пустим. Але ж в ньому живуть люди? – не логічно…
З круговоротом в голові, думками про божевільні сни і аж ніяк не веселкову перспективу на день, я полетіла на роботу. Цікаво звичайно, що я вкотре проспала будильник. Маленьке вбивство… це ранкове прокидання. Але як я люблю казати «пора дарувати світу себе»!
По встановленому маршруту, з невиспаними мріями, додивляюся сни в реальності. Пригадала вчорашній «пост», про те, що люди вночі дивляться сни з заплющеними очима, а вранці прокидаються, а що якщо це вранці з розплющеними очима сон, а вночі – реальність! Додумався ж хтось до цього. Смішно… хоча різниці немає, ти снився мені (снишся часто, з того часу як ми не бачимося), я б сказала, що в снах я навіть більше з тобою, а ніж в цій реальності. Подавайте мені іншу реальність – ця мені не подобається.
Минаю одну калюжу, іншу – спеціально не витягую парасолі, не хочу. Нехай природа бачить, що я в змозі їй протистояти, не боюсь (тим паче, майже дійшла та й дощ не сильний). І пробігаючи попри сквер зупинилась (так, на годиннику 8 ранку, на вулиці моросить осінній, хоча ще літній дощ і не варто стовбичити на вулиці в босоніжках) «Господи їх тут сотні..тисячі… листя…жовте листя…» Ранок дійсно не був добрий після усвідомлення – осінь прийшла попри моє бажання, попри мою волю і навіть попри те, що я не приготувалась як слід. Так, я не готуватиму закрутки з овочами й різними соліннями, не робитиму засушувань на зиму і не гратимусь в господарочку. Не малюватиму плакати «Вітаю» і не співатиму осінніх пісень. Просто… просто… я не готова.
«…Чому я можу повідомити про те що я прийду. Чому я завжди передзвоню і скажу, що буду, мовляв чекайте. Чому ти так не зробила…»
Я оглядалась на дерева, на кронах дерев не було жовтого листя… воно було на землі. Воно вкрило долівку парку, вистелило прекрасну жовту ковдру (я могла б оперувати різними літературними термінами, але навіщо? Осінь….є осінь)
І який добрий день після цього? Хто сказав, що коли осінь без попередження приходить о восьмій ранку, він може бути добрим? – божевілля.
Ноги мокрі,даремно одягла босоніжки, простуджусь, сваритимеш. «Бережи себе, я ж тебе бережу, кого маю берегти?»- люблю коли ти так кажеш… Посміхнулась. Можливо навіть ти додивляючись 12 сон відчув поцілунок на щоці (чомусь саме захотілось поцілувати тебе в ліву щоку).
А далі? А далі гул телефонних дзвінків, факсів, шурхіт листів замість шелесту листків. Це сумно… не встигаю.
Як тобі там без мене? За другою чашкою кави я помічаю, що починаю прокидатись. А чи варто? Краще в такому сні, провести тиждень в сплячці, щоб не бачити, не чути, не щупати це місто. Воно пусте без тебе. І це без перебільшень. Колись цікаве і водночас мрійливе, а тепер пусте. Це не депресія – твій від’їзд.
Я не меланхолічне дитя праоотців, я всього лиж жінка, жінка яка сьогодні зустріла осінь, хоча до календарного початку тижні два поспіхом.
От це пишу тобі листа з кінця літа і думаю, як ти там? Чи холодно у тебе в ліжку? Чи дує вітер змін в твоє вікно? Це не дивні питання… це літо закінчується. А осінь не прийшла. Цікаво – як назвати цей період в житті? міжпобачення – це довге щастя між зустрічами. А як називається відстань від літа до літа? – міжщастя…
Ти мабуть, мій любий, мене зрозумієш. Адже щастя в простих речах – бачити, чути, торкатись. У інші пори роки ми вдало з цим справлятимемось, але літом…але літом це час для нас обмежень. І нехай… у нас попереду життя!
Я закрию вікно, тепла хочеться більше ніж свіжого повітря. Адже навіть якби я відкрила всі вікна світу зовні і всередині, мені б бракувало повітря. Коли тебе нема поруч, можна одягати кисневу маску і помирати – вона не допоможе. Мені душно в місті, мені боляче в місті, мені прикро… я б вигадала ще досі невідомі почуття – мабуть так божеволіють.
Рутина справ, будні роботи, нецікаві розмови, люди, життя… але що це? Посмішка…прискорення серцебиття, гудки «Привіт…» і світ міняє барви. Я блукаю під дощем вуличками міста (дозволю нагадати, що в нас осінь). Мокрі босоніжки від калюж, грязні ноги (в цьому місці втримайся від коментарів) а щаслива. Ти і я, щось змінилось від вчора ми крокуємо в осінь – нехай. Я переступаю кубики бруківки, обережно, з боку виглядає, наче я танцюю вальс (самій смішно), адже між краплями дощу з мокрими ногами і парасолькою в руках й тобою по ту сторону телефонного зв’язку – танцювати важко. Сміюсь.. ти чуєш я сміюсь. Чи виклик природі, чи всесвіту, чи сірому місту. Ловлю невдоволені погляди на собі, адже не може людина йти повільно ступаючи по калюжах, насолоджуючись, як з парасолі стікають каплі на піджак й спідницю… мокре щастя.
Але як не прикро…з завершенням вулички, завершується перерва. І знову в тишу, знову в роботу і знову в осінь. Осінь без тебе це – осінь, осінь коли є ти – це осінь (і кожен сам обирає інтонацію).
Я пишу тобі листа з кінця літа (нашого літа якби хто питав). Без літературних жаргонів, справжнього листа пишу. І нехай не було сьогодні ні доброго, ні сонячного, ні бадьорого ранку, і я знаю що чуда не станеться і не буде прекрасного вечора…і що саме цікаве не повернеться наше перше літо. У нас була весна, добігає кінця літо… попереду осінь і зима (це тільки у мене від згадки про зиму все аж скрутилось всередині і таке враження, що я почула як свище вітер і сніг мете?).
Але ж зараз літо, ще літо. «А ти мене ще любиш?», - «Ще не люблю, люблю просто»!
Просто літо!
Кінець робочого дня звільняє від напруги, хочеться разом з одягом скинути всі обов’язки. Робота, дім, син, сни, вечеря, ніч, сніданок, день, робота – вечір...
І так по компасу щодня. Пустує місто без тебе. Я сторожу його для нас. Я оглядаюсь коли ходжу нашими вуличками. Я боюсь гуляти містом сама. Боюсь, що так і залишиться… але негоже залишати страхи в літі.
Я б мовчала, Господи, я б просто мовчала, скільки я б тобі намовчала. І про те як тут сумно, й про те, як я скучала і чому я не купила ще досі туфлі, й про те, що по телевізору вечорами нічого не показують і про те, що секретарка на роботі зробила нову стрижку, я стільки тобі намовчала будь ти поруч. Ти приходь…
А вечір штовхає в обійми роздумів. Настрій як завжди коливається від «я кохаю тебе більше життя і мені бракує повітря» до «я втомилась, видохлась, потухла». Чомусь саме ці коливання викликають запаморочення в голові…
«ти попав коли твій настрій залежить від однієї людини» - фраза яка змушує усвідомити, що ти знаходишся в такій ситуації з якої виходу немає, а навіть якщо є, то явно він тобі не потрібен.
Ніч..ти і..я.. і щастя. Можна довго говорити про нещастя цілу ніч, а про щастя максимум хвилин 5. Тому я не писатиму в листі з літа про щастя. Щастя це писати тобі. Любити тебе. Бути з тобою. Я люблю тебе. А завтра? А завтра все по колу.. ти я, я..щастя..і осінь…
P.S.мій перший лист з кінця літа тобі. Першого літа…останніх днів. Люблю тебе. Твоя Віля.
2013
|
|