Плакати виявилось без змісу. Битись головою об стінку вчора виявилось без змісту (направду билась, свідчення тому гуля на чолі і сердиті сусіди). Не спати – було змісту. Ти без змісту. Все без змісту. Та і жити виявилось без змісту. Беззмістовний беззміст. Дивина. Кому? Тобі? Тобі я вже не дивуюсь. А от собі? А з себе я в шоці. І гірчить, і пече, і млоїть, і ниє, і вбиває. І змушує одуматись, мовляв, що ти робиш дівко? А дівка глуха, а дівка все видивляється, де ж коханий, де ж то щастя, нарешті одумався, нарешті наважився. Дурне дівчисько яке не може нічого зробити. А що робити? Що я можу зробити? Нічого…
Яка гидка ситуація. Короткі речення пишуться, бо голова не варить – спала ж то годину (котрий день, тиждень, місяць…). Знову почались ночі без сну, плачі, мокрі подушки, набряклі очі, таблетки, краплі перебазувались вже в сумочку, схлипування і неймовірне бажання померти. І така біль у грудях, така біль, що мене мабуть молитись скоро почну, щоб не боліло, хоча те, що Бога нема – переконалась, та заради того, щоб минув той біль почну молитись. А його нема. Бо не завдав б він таких страждань, бо не змусив би мене сидіти на балконній рамі і курити – дивлячись вниз. Бо не змусив би стати тією, ким я є зараз. А повір мені – що я сама себе боюсь. Клятої себе боюся. Бо не діждавшись від нього підтримки, я прийшла просити допомоги не в нього, а той кому заради тебе віддала душу, забрав і розум. В час коли не сила було навіть очі запухлі розтулити, коли кров’ю плювала від рвоти, недоїдала тижнями, коли мліла вдома обезсилено, а жити не те що не хотіла - не могла – ти писав… ти писав про все. Про те, як любиш, про те яка я, ти писав про те, що не знаєш, що робити. Ти писав. А я вмирала. Якою ціною тримала себе в руках, якою ціною я змушувала себе, не вірити, не піддаватись, не думати, не надіятись. І не змогла. Я готова лягти оголеною в центрі міста на голки, я готова, щоб мене цькувала кожна собака і плювали в обличчя, сміючись шмагали батогами… тільки б ти нарешті зрозумів, що ти наробив.Ти читаєш це і не віриш. Читаєш і думаєш, що я брешу. А я готова вмерти за кожне слово. Бо варте правди всіх світів.
Я дала слабинку, я повірила тобі, я понадіялась і це ж мене розстріляло, кожним повідомленням твоїм, як пулями. Але знаєш, що ти зробиш після прочитання цього листа? Знаєш? Та знаєш… Бо ти нічого не зробиш. Набір з заготовлених слів «вибач», «я не можу далі», «ця стіна між нами» і т.д. який ти купив на дешевому розпродажу, не здатен більше навіть мене розізлити. Там пусто, вигоріла я. Вигоріла. Моральна каліка? Ти не вартий таких компліментів. Повір.
Вчора заріклась, говорити, що люблю тебе. Бодай смерть мені прийде, як порушу обіцянку. Себе прирікаю, не тебе. Ти приходиш, йдеш, маниш, відмовляєшся, даєш надію, забираєш і в кінці коли я переступаю все, себе, всіх, я чую – але, але, але. Якби ти чув мій рев ночами. Як чудовисько вию, стону. Та я сама себе боюсь. Бажати тобі зла не буду. Це життя, таке. А тобі його жити. Бо ти навіть вмерти не здатен. Ні жити - ні вмерти. Саме смішне, що насправді ж в тебе немає жодних підстав не бути зі мною. Колись ти це зрозумієш. Колись. Я не здатна тобі нічого пояснити. Винна.
Я дала тобі прочитати тобі три листи, завершу четвертим. Останнім. Ти більше не читатимеш їх, не знатимеш про їх існування. Щодо розголошення таємниці листування – скажу одне. Це принципова позиція. Ти повинен відповідати за кожне слова. Вчися. Все, що ти мені говорив є правдою, а отже крити то немає змісту, це ж щиро. А ні – то визнай, що брехав мені. Відповідальність – те чого ніколи в тебе не було і не буде. Бо як колись сказав один мудрий чоловік: «А що йому? В нього все ясно. За нього все вже вирішили. Його чекає Коломия, робота, жениться… Йому нічого не доведеться вже вирішувати». І цей чоловік тобі до болі знайомий. І до болі правий. Ти не здатен нічого самостійно вирішувати. Хоча зараз ти ж прийняв рішення не бути разом. Дивина.
Дочитуючи лист спробуй зрозуміти мене. Людину, яка за тебе готова була життя віддати. І подумай, що ти наробив.
|
|