Що ж вам такого розповісти? Є багато того, що я хотіла би перенести на папір...однак сьогодні моя душа лежить лише до одної з історій.
Перш-ніж я почну, хочу сказати, що тут буде багато такого чого, я не пам'ятаю, не знаю чи навпаки дуже добре запам'ятала. Сподіватимуся ви не судитимете мене надто строго, адже людям властиво змінюватися.
Прогноз погоди обіцяв на сьогодні: теплий зимовий день з ніжним сонечком по-обіді, що обіцяло протриматися до самого вечора.
Стрийський парк - найбільший і найгарніший парк, що знаходиться неподалік мого дому. У ньому я провела своє дитинство, юність і розпочала молодість, та сподіваюся проведу в ньому і решту своїх періодів життя.
Перших кілька спусків, я здійснила на своїй улюбленій гірці, що навпроти широкого, червоного бука і дуба по-праву сторону в якого я не раз врізалася. Проте одноманітність набридає, і було вирішено відшукати щось нове, а значить цікавіше, складніше(небезпечніше);попри страх висоти і швидкості, я люблю екстрим. Наступні години, я провела на них: вищих, горбистих, оточених зі всіх сторін соснами і ялицями дерев, а деяку гірку вкривав навіть суцільний лід, така собі смуга льоду із самої верхівки і аж до низу.
Але в кінцевому результаті, я повернулася до початку. Тепер тут було безлюдно, дітям як і мені, вона набридла і вони пішли від неї.
Невдовзі з "моєї" гірки почав з'їжджати, якийсь хлопча на лижах. По-спостерігавши за ним так певний час, я відмітила для себе що він досить класно їздить і після кількох його спусків вирішила теж сісти за сани, але була не уважною, тому постійно врізалася то в дуб, то перекидалася, через що сильно дратувалася. Певно завдяки цьому хлопчик запропонував позмагатися із ним: хто швидше із нас доїде до низу?
Так, як я затятий суперник, а гра для мене не що інше, як страшне змагання в якому краще померти чим програти( не знаю звідки у мене виникло таке упереджене ставлення, але з часом воно таки змінилося у кращу сторону), було поставлено собі задачу: - "виграти за будь-яку ціну", звичайно мені і на думку не спало шахраювати, ми перед тим про все це заздалегіть домовились.
Програвши, він взяв реванш, але виграти йому вдалось аж за третім разом. Ми говорили і сміялися...і тут я помічаю, що розмовляю із ним так, немов сама з собою, коли закриваюсь подальше від сторонніх очей у себе в кімнаті. У мене навіть проскочити думка: -" що може ось - мій суджений" - від цього я почервоніла й засоромилась, тому спробувала відволіктись зосередившись на розмові.
Несподівано у нього з'явилася одна ідея. Він попрохав мене по-спитатися у мого батька( я завжди гуляла з татом) чи не буде він проти, якщо я з'їду з гірки на лижах разом із ним, а він водночас запитається свого. Хоч мій батько і дав згоду, його натомість сказав що це може виявитися дуже небезпечним так, як я не те що раніше ніколи не їздила, а й не вдягала. Зійшлись на тому, що я просто "походжу" в них(звичайно ми обоє були сильно засмучені, особливо я, у мене з очей ледве сльози не потекли), але я вчасно схаменулася, вирішила не буду псувати нікому настрій в тому числі і собі, а насолоджуватися тим що є. Побачивши на моєму обличчі посмішку, хлопчина почав активно допомагати татові обути мене.
Лижі виявилися набагато важчими чим мені здавалося на перший погляд й не дивно чому подальші мої кроки призводили до падіння; спиратися на палиці у мене теж виходило кепсько, однак і тут мені на допомогу прийшли, з одного боку мене тримали за руку, а другою рукою тримаю палицю я відштовхувалася або мене взагалі пхали. Загалом було весело.
І звичайно під кінець, я сподівалася, що хлопець візьме у мене телефон, щоб зустрітись знову, але чи то через сором'язливість, чи то від несподіваного поспіху батька цього так і не сталося. Я теж могла це зробити, проте...
Пройшов час, і я стала помічати, що не можу згадати того хлопця на лижах, навіть докладаючи зусилля все зводилось нанівець. Певно саме з того часу, я твердо постановила собі, що більше не забуду жодного обличчя, а особливо того з ким хоч раз заведу розмову. І можу сказати твердо так і є.
|
|
