Кожен день одне і теж.
Все однакове. Їй це все так набридло.
Інколи здається що вона сама собі набридла.
Вона застрягла на тому самому рівні що й зо 5 років тому.
Маленьке, дурне дівчисько, яке не думає ні про кого крім себе.
Мама завжди казала що вона егоїстка.
Єдина дитина в сімї, якій рідко в чому відмовляли.
В якої ніколи не було справжніх друзів.
Та й певно вже не буде.
В коханні їй ніколи не щастило. Всі спроби й намагання були марними. Нажаль. А може на щастя.
Навчання? Взагалі краще мовчати. Їй не піддавалась жодна наука, бо вона сама була наукою.
Її треба було вивчати як безмежний космічний простір, який не піддається жодним законам, який непідвласний часу.
Хоча вона завжди памятала що всесвіт може бути тільки один.
Галактик, зірок, сузірїв є дуже багато. Вони всередині тебе.
Вони твоя складова. Але Всесвіт лише один. Такий безкраїй та самотній. Як і вона. І як би не казали люди що самотність то щастя, тільки той хто по справжньому знає що це, може точно сказати що це найбільше горе і нещастя, яке тільки може з тобою трапитись. Це прокляття зіслане на тебе зверху. І ти навіть не зможеш нікому про це розповісти. Хоча нініні! Ти можеш розповісти, але навряд чи хтось тебе "почує".
Впевнена що кожна людина, яка хоч раз говорила про те, як погано вона себе відчуває (морально) хотіла щоб її зрозуміли.
І ще я впевнена в тому що люди не розуміють один одного.
Взагалі. Таке враження що на світі 7 мільярдів людей які розмовляють різними мовами, не володіють мовою жестів, мовою тіла. Вони забули що таке жити. Вони забули ща таке кохати. Хоча... Інколи краще забути, як це... кохати.
І я забула. Просто треба себе в тому завпевнити. Тепер і я серед тих самотніхнікчемнихнікомунепотрібних 7 мільярдів жителів землі. Ось! Поглянь на мене це я. Я є. Я тут. Я існую. І я помру.
|
|
