Мене часто просять прочитати власні вірші напам'ять. Це, здавалося б, звичайнісіньке прохання завдає мені чимало незручностей. Ну як тактовно пояснити людині, що я не знаю напам'ять жодного (!) свого твору? Жодного. І, мабуть, навряд чи знатиму. Сам процес написання віршів для мене як виклик. Потрібно розібратися у сотнях одночасно-виникаючих думок, відсіяти непотрібні, не дати затягнути себе на стежину, встелену бур'янами. Інакше вірш, який вже на підході, який от-от напишеться завередує і сховається навіки. Його вже не буде сенсу приманювати цукерками і (марним) суспільним визнанням. Йому просто буде байдуже і він буде сміятися, як навіжений.
О, ви ніколи не чули сміху ненароджених віршів?
01.01.2013р.
|
|
