Була тиха літня пора. Ще на сході тільки з\"являлися перші лагідні сонячні промінчики. Вони стояли разом, мама та донечка. Вкотре зустрічали світанок, вкотре дивувалися ніжними ранковими барвами. Слухали переспів соловейка. На душі - свято. Новий ранок, нові проблеми та перешкоди, але він настав.
А тоді, рік тому, коли панувало таке ж спекотне літо, вони не впевнені були, що зустрічатимуть наступний день.
- Ти пам\"ятаєш, мамо, рік тому я плакала?
- Ні, донечко... Не пам\"ятаю...
-Ти пам\"ятаєш, мамо, я сумувала...
-Ні, дорога, я не пам\"ятаю.
-Я розповім, матусю, ти послухай...
Було тепле літечко, лагідний місяць червень. Він дарував нам надії, переживання. Пестив своїм теплом. Саме тоді, червневого ранку молода сімейна пара посперечалася. Чоловік кричав на дружину, вона плакала, поруч плакала їх донечка.
Співав соловей, ніби намагаючись перервати словесну дуель.
Як склалося, що сім\"я була самотня в гаю? Нічого дивного. Просто вирішили сховатися від міста. Урбаністичного суспільства, яке не дозволяє дихати на повну...
Крик, гамір. І донечка, що плакала. Це продовжувалося давно. Почуття пройшли, можливо їх і не було.. Вона плакала, він кричав. Прикро, молоді, а розмінюють життя на страждання. І не лише своє. Дитина все бачить, все чує.
Вона не кохала, він не бажав вірити в поразку. Інші переживання, інші люди, інше життя. Сьогодні сім\"я вирішила не лише відпочити на природі. Дружина запропонувала розлучитися...
-Поглянь на Марійку. Вона плаче. Не тому, що ми розлучимось. А тому, що ми разом. Ми нещасні - вона нещаслива.
-Ти - бездушна. Зруйнувала мені життя. Зрадила. Чому ми одружилися?-він ніяк не міг припинити кричати.
-Я кохала тебе. Я була щаслива.Я цінувала наші почуття. І я не зраджувала. Для мене інших не існувало...
Йому не сподобалось сказане:
- Кохала.. Невже ти знаєш, що це? Ха-ха. Ти підла та пуста...
-Досить. Давай не при доні...
-Дорікаєш мені дитиною?
...і сталося те, що ніхто не очікував. Він замахнувся і щедро вдарив дружину по щоці. Вона впала. Впала і більше не піднялася. Дитя істерично заплакало...
-Матусенька!
Чоловік здивовано посміхнувся.
-Віро, піднімайся. Я ненароком. Дорога, пробач. Я ненароком...
У відповідь лише плач дитини біля матері.
Він злякався. За показним безпеччям було заховано лякливе серце.
-Віро, досить. Підіймайся.
Коли чоловік припав до молодої жінки, то зрозумів, що та не дихає. При падінні Віра потилицею вдарилася об непомітний камінчик, який заховався у траві. Вона не дихала. Все спільне життя пройшло у нього перед очима. Поцілунки, обійми, яких так давно не було. Народження донечки... Їхнього спільного Сонечка. А далі: прикрощі, нерозуміння, розчарування, біль. Не тільки його, а й її. Вона була ніжна, неземна. А він прагнув зробити її звичайною. Вона не кохала, а він хотів, щоб вона розчинилася в буднях.
Ось тепер було поставлену крапку в їх відносинах...
Було набрано номер швидкої. Через пів години допомога була на місці. Віру шпеталізували, дитину забрали. А його... відпустили. Та попередили про наслідки.
За життя Віри хвилювалися шість місяців. Довгих пів року, які були вщент наповненні сльозима та горем. Татка судили, ненька в лікарні. Дитина з бабусею. Як вона хотіла до мами, обійняти, прихилитись, поцілувати. Розповісти про все-все, що відбувалося в неї в житті. Довгі шість місяців невідомості...
А тоді, коли ніхто не вірив, вона посміхнулася. Посміхнулася, коли доня проспівала над лікарняним ліжком \"Рік новий дарує втіху\" . Пісню, яку знали лише вони: мама та доня.
З того дня минуло ще пів року. Доня і мама єдині. Щасливі. Разом.
Лишається додати:
Життя єдине, його не пережити.
Не перебрати миті, мов зерно.
Життя єдине, учімося творити
І нести в світ натхнення та тепло.
Ідемо вкотре вірним ніби шляхом,
Бо хтось сказав, що вірний шлях оцей.
Ти йди вперед, лети самотнім птахом,
Не досипай пустих своїх ночей.
Але борись. За щастя та свободу.
Борись натхненно, вір у почуття.
Колись і ти відчуєш все ж турботу,
Кохання прийде і в твоє життя.
|
|
