Здається зима відпускає: розв*язує руки, перетворюючи в крила, одягає душу цвітом, розтопивши лід. І все-таки від пори року залежить життя. В Криму, кажуть, вже +1, у Львові – 10, а в мені, здається нуль. І я абсолютно рада. Нуль – це не добро, але й не зло, не чорне, але й не біле, не я, але й не ми. Нуль – стабільність для душі. І як би мені не хотілось зараз сказати побільше слів, довірити Ворду більше думок, але я все ще не птаха, ще не літаю, я лиш птаха, що ходить по землі. Птаха в серці, а не в душі. Я залюбки розповіла б зараз простому перехожому історію бентежного життя, а потім розкрила в ньому вигадане і реальне. Мабуть, мені було б усе одно, слухає він мене, той самий перехожий, чи йде поряд в навушниках. Головне те, що він дихає, мерзне тілом, палає душею. Так от, я б розповіла знайомим веселу історію, анекдот про жіночку в метро і безсмертне зізнання, про щиру любов до друзів. Але я сиджу перед обчислювальною машиною, набиваю правою рукою по білим літерам на чорному фоні та згадую моє миле коричневе фортепіано, яке так рано покинула, не давши шансу ні собі, ні йому. Я надто багато знала, мало читала і пусто говорила. В 11 я казала дідусю, що книга мені не допоможе у житті, адже є комп*ютер, а в 14, коли родина дала мені волю, я жадібно почала ковтати книжки, склади в їхніх рядках та букви, добираючись до істини звуку. І з чого я про це говорю, адже я могла б написати щось геніальне, веселе чи трагічне. Можливо про кохання, а може про рак, СНІД, весілля чи похорон. Кажуть на заході постмодерністські поети читали вірші. На сході теж читали. Всі вони добре читали, всі ділились щастям, горем, стилем, листками паперу, ручками, блокнотами,номерами телефону, поглядами, посмішками, лукавістю, номерами скапу та електронними адресами, надіями, дешевими( а може й не дуже) цигарками, димом, алкоголем, термінологією та висновками Фрейда.. та взагалі всім вони там ділились, щоб визнаними бути тією публікою. Кожен рядок душі хоче бути визнаним, хоче залізти комусь в серце і залишитись там хоча б на вечір. Чиїсь рядки нас розсипають на дрібні частини, б*ють як скло, засипають, як сніг землю. І це комусь треба, хтось, а саме творець цих слів, радіє. А я не палю, рідко вживаю алкоголь і майже не страждаю безсонням, якшо сама собі його не створюю, а лише наповнюю чашку з тиграми улюбленим зеленим чаєм, який, здається, в цей раз трохи просрочений, адже погано заварюється. На моєму столі лежить пачка з жувальною гумкою, ручка, олівець, роздруковки, мобільні телефони, стоїть фотокартка – це все частина мене, як би це дивно не звучало. Думкою я десь в Італії. Ходжу по старовинному Риму, катаюсь на гондолах у казковій Венеції, дивлюсь на вічний міст Флоренції, йду, гублюсь, чую голос мами і повертаюсь поглядом до дверей. І так тричі на день. А ще мене заносить. Начебто не круто, але суттєво. Я ладна змінити за день своє життя і сказати, що так було завжди. Я б могла вічно писати про життя, приписуючи талант Далі, та відбираючи його у Сальєрі. На мене діє 0 градусів, 22 години та 16 хвилин. І раніше п*ятої , я навряд чи ляжу спати, та після четвертої щось обов*язково зміниться.
|
|
